Сергій ПРАВДЕНКО: БЕЗ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ НЕ МОЖЕ БУТИ СВОБОДИ СЛОВА

Як і багатьох інших конституційних свобод. У цьому переконаний перший президент Спілки орендарів і підприємців України, народний депутат першого скликання, український політик та журналіст, нині – ректор Українського інституту підвищення кваліфікації  працівників телебачення, радіомовлення та преси Сергій ПРАВДЕНКО.

Переплітаючи роздуми про політику та економіку, формули успіху інших країн та колізії із контексту свого життєвого досвіду, Сергій Макарович без зайвого лакування і пафосу провадить історію малого та середнього бізнесу по-українськи та історію Спілки, що йдуть паралельно у розмові з її теперішнім президентом, шеф-редактором журналу «Роботодавець» Віктором Хмільовським.

Вболіваючи за бізнес, добре орієнтуючись у політичних та економічних процесах, він все одно залишається людиною пера, тому і наполягає: мале та середнє підприємництво, його розвиток і становлення – це запорука свободи слова.

– Сергію Макаровичу, ви – почесний і перший президент Спілки, обраний 317 представниками підприємств недержавної форми власності. На той час ви були народним депутатом першого скликання і членом президії Верховної Ради. Власне, а як ви – парламентар і журналіст – потрапили на засновницький з’їзд Спілки?

– Мене запросив Іван Іванович Герц (ред.: теж народний депутат України першого скликання, генеральний директор Виробничого об’єднання «Закарпатліс»). Як журналіст і літератор перші вісім років свого професійного життя я провів у «Робітничій газеті», очолюваній найкращим головним редактором Юхимом Лазебником. Попрацював з ним рік, поки ЦК Компартії його, образно кажучи, не з’їло з посади. До речі, ніхто зараз не згадує благородність деяких людей того часу.

– Що саме?

– А як ви думаєте, де останні роки життя мав притулок Василь Симоненко? Він працював власним кореспондентом «Робітничої газети» по Черкаській області. Юхим Антонович йому сказав: «Не потрібно мені від вас матеріалів про економіку, про те, куди вас ніколи не потягне. Вм – творіть». І він був вільною людиною на Черкащині.

– Про що він писав?

– Коли я прийшов у цю редакцію, Симоненка міг читати в старих номерах газети. Він уже, на превеликий жаль, пішов із життя… Під час нічних чергувань «розважалися» читанням підшивок газет. Тоді вихід номера нерідко затримувався, бо чекали на рішення ЦК, і доводилося сидіти до шостої ранку в очікуванні іноді двадцяти рядочків. І от у таких випадках я рився в підшивках, шукаючи, що ж друкував журналіст Василь Симоненко. Як правило, це були матеріали до роковин Шевченка та матеріали з Канева, а все інше – поезія. Тож якби не «Робітнича газета», ми, мабуть, мали б менше безсмертних творів митця. Це я згадав принагідно.

– А про що ви писали в «Робітничій газеті»?

– Висвітлював роботу вугільної промисловості, чорної, кольорової металургії. Проблеми промисловості стали мені близькими: мусив їх вивчити – і вивчив. Тоді ж з економічними матеріалами почав друкуватися в «Правді», що було для київського журналіста непросто. Згодом працював редактором багатотиражки на борту турбоходу «Максим Горький», Чорноморське пароплавство. Далі була газета «Радянська Україна»,  а потім виграв конкурс на вакансію власкора  «Экономической газеты» в Україні. Нас тоді було від цього видання два столичних власкори – Володимир Михайлович Шлома, якого, на жаль, уже немає з нами, і я.

– До речі, письменник Володимир Шлома теж був членом ради Спілки.

– Абсолютно правильно. Оскільки він до роботи в Києві багато років пропрацював шефом Красноярського крайового телебачення, десять років був тамтешнім власкором «Экономической», то мав великий досвід і допомагав мені. Що й казати, люди траплялися на моєму шляху хороші, професійні. І коли постало питання про утворення Спілки, Іван Іванович звернувся до мене з пропозицією її очолити. Я був на той час головою Комісії Верховної Ради з питань гласності та засобів масової  інформації (нинішній Комітет з питань свободи слова та інформполітики), а відтак входив до президії Верховної Ради. Кандидатів на голову Спілки тоді шукали більш-менш впливових у коридорах влади. Для цього я і став у нагоді.

– Як ви на той час оцінювали політичний стан речей в Україні?

– Коли створювалася Спілка, залишався тільки один крок один рік до Акту проголошення незалежності України, та й у липні 90-го вже проголосили Декларацію… Справа була за малим. У моєму розумінні більшовики загнали нас у безвість, необґрунтовану жодним чином, окрім як лженаукою – політичною економією соціалізму, кандидатом наук із якої був Леонід Кравчук. Кандидатом неіснуючої науки. Нам треба було відійти від більшовизму, але недалеко, до європейської соціал-демократії. А вона передбачає необхідність середнього класу в суспільстві як наріжного каменю. Потужного середнього класу. Малий бізнес у комсомольських кооперативах 80-х років уже був. Саме звідти, з комсомолу, зараз багато наших олігархів. А моїм ідеалом людини дещо романтичної і порядної завжди був середній клас. Років зо три-чотири тому в інтерв’ю про свободу слова в Україні я зазначав: «Свободу слова забезпечує середній клас, якого у нас немає».

– Тобто і свободи слова?

– Так. Ні чесних виборів, ні вільного висловлювання своїх думок, якщо відсутній прошарок населення з середніми статками. Таких не купиш на виборах, не обдуриш популізмом, бо людина середнього класу розуміє механізми економіки – платить податки, працевлаштовує людей, організовує свій бізнес. Це думаюча особистість. Було б у нас 60-70% середнього класу, ніхто би не стягував податки із пенсій працюючих пенсіонерів. І майданів не було б.

– Думаєте?

– Вони були би просто непотрібними. Влада оглядалася б на середній клас, тому б і не мали справу із ситуацією, коли 2-3 тисячі відчайдух виходять на Майдан, бо їм уже несила терпіти. Виходили б мільйони в разі якихось найменших дій влади на шкоду народу. У Чехії років із десять тому, пам’ятаю, вийшла вся Прага й інші міста. Чому? Не демократично, з точки зору народу, а послужливо до влади мали призначити керівника національного телебачення. Всього-на-всього. Навіть не міністерська посада. Народ сказав: «Ні». Й уряд мусив відступити. А у нас розподілялися між кланами заводи, фабрики, землі – і на голому місці раптом виникали супербагатії. Чому? Тому що не було кому сказати «ні», сказати: «Ми так жити не хочемо». Середній клас не дав би їм навіть виникнути. Візьмемо Захід. Там можна бути супербагатим, якщо ти народився Білом Гейтсом і твої ідеї зробили тебе мільярдером. Усе по-чесному.

– Тобто утворення Спілки було для вас своєрідним важелем…

– … який би допоміг утворитися середньому класу. Було розуміння того, що велике виробництво треба реорганізовувати. Воно по-соціалістичному нераціональне. Скільки працівників великих заводів отримували по 120 карбованців, але, по суті, нічого не робили. І коли розпочалися великі скорочення, саме малий середній бізнес мав створити для цих людей робочі місця. Де не прорачкуєш. Так зробили чехи. Спершу провели малу приватизацію – магазини, цирульні, ресторанчики, лазні… Якраз я 1993-го був із групою депутатів у Празі і це вивчав. У міністерстві приватизації бачив багато молодих людей. Міністрові на той час було 34, а його першому заступнику – 28. Вони провели дуже чесну малу приватизацію. Я хотів, аби те ж відбулося в Україні.

– «Дуже чесно» – це абстрактне, знаєте, висловлювання, а якщо ближче до практики?

– Є об’єкт. Скажімо, ресторан чи магазин. Люди подають бізнес-плани на закритий конкурс, комісія визначає переможця. Якщо в нього є гроші власними силами підіймати цей об’єкт – добре, коли ж ні, то він отримує пільговий кредит. Після завершення конкурсу всі бізнес-плани друкуються у пресі. Виникло немало видань для обслуговування саме цієї кампанії, аби кожен із претендентів міг ознайомитися і переконатися, що переможця вибрано дійсно чесно, що голоси комісії не підкуплено. Як розповідав мені перший заступник тодішнього міністра приватизації Чехії, тільки одного разу сталася помилка, коли претендент довів, що його бізнес-план кращий, ніж у переможця. Розформували комісію мало не наступного дня. Позбулися своїх посад і були відсторонені від роботи два заступники міністра, причетні до призначення її некомпетентних членів. Нація сама визначила ту частину свого населення, яка здатна вести бізнес.

– Бо аби організувати маленький магазинчик, треба мати хист.

– Чехи зробили порівняння. Десятки об’єктів дісталися під час приватизації власникам по реституції, тобто нащадкам тих, у кого ці об’єкти в 48-49-му роках націоналізували. Порівняли, хто як хазяйнує. І знаєте що? Згідно з дослідженнями міністерства приватизації, більш ефективнішими господарями виявилися ті, хто проходив конкурс, складав бізнес-план і вкладав свої гроші. Зрозуміло, що не кожен, успадкувавши від батька готель чи ресторан, може там ефективно хазяйнувати. Якби так відбулося в Україні, ми мали б соціально справедливу квітучу державу. Свого часу, до речі, вивчав досвід голландців, і ось як вони кажуть про свою державу: «У нас напівконституційна монархія напівсоціалістичного типу».

– Чому так?

– На початку 90-х у них відбувся спад виробництва крупної автомобільної компанії світового рівня, яка виготовляла вантажівки «Дафна». Уряд Голландії повернув це підприємство в державну власність, а заступника генерального секретаря Міністерства економіки, який нам про це розповідав, призначив керівником компанії. А оскільки той був авторитетною фігурою в ділових колах, якусь суму гульденів йому дала держава і ще чималу – бізнесмени, аби підняти підприємство і втримати його на світовому рівні. У Голландії, за словами тодішніх чиновників, щодня близько 10-15 маленьких компаній банкрутує і стільки ж з’являється. Для соціального життя і економіки це природні процеси, практично непомітні. Тоді як «Дафна» – 5 тисяч працівників, а з членами сімей – більше двадцяти. А 20 тисяч годувати  – істотний удар по економіці маленької Голландії. Той менеджер керував компанією три роки, підняв таки підприємство і повернувся на посаду вже генерального секретаря Міністерства економіки. Ось як діють у порядних країнах.

– А чому ви подали у відставку з посади президента Спілки?

– Зародок відбувся, і треба було рухатися далі. На той час у мене вже була газета.

– Починаючи з 1991-го майже 12 років ви були головним редактором газети «Голос України», яку, власне, і створили.

– Так, і газета забирала багато часу. Сто п’ятдесят осіб у редакції. Я до цього таким великим колективом не керував. На флоті був редактором багатотиражки, без підлеглих. В «Экономической» – керівництво в Москві, тож так само працював сам… Мені було просто важко.

– Як ви оцінюєте діяльність Спілки від початку до нинішнього часу?

– Перші роки – скромно, але на той час було великим досягненням вже те, що ми зібралися й утворили товариство. Правда, не вистачало фінансів на агітацію. Людям має хтось пояснювати, навіщо це потрібно, навіщо замість роботи від дзвінка до дзвінка жити ініціативно, працювати ініціативно… Хоча б тодішній молоді закладати в голови основи підприємництва. А олігархат нас випередив. І нині він робить усе для того, щоб середнього класу не було. Так простіше керувати державою.

– То як же бути?

– Якщо ми будемо і надалі змінювати владу методами майданів, то нічого не отримаємо, крім втрат.  Держава повинна жити волею мільйонів.

Коментарі

kazmetal l.com