РАБІВ ДО РАЮ НЕ ПУСКАЮТЬ

Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ

Нині через відомі політичні обставини перед Україною постали нові і досить небезпечні соціально-політичні ризики у вигляді наростаючої фінансової кризи.

Здавалось би, що влада України як парламентсько-президентської республіки має всі можливості, мобілізувавши політичну волю керівництва держави, уряду та Верховної Ради України, використати синергетизований потенціал нації, що передбачає в своїй основі консолідований соціальний діалог влади з бізнесом та представницькими організаціями найманих працівників – своїми соціальними партнерами, з метою вивести спільними зусиллями країну із економічного штопора.

Насправді ж відбувається щось неймовірне. Від президента до президента, від уряду до уряду, від парламенту до парламенту суцільна безпредметна популістична риторика, спрямована лише на замилювання свідомості електорату перед черговими виборами.

Сесійна зала Верховної ради, перетворившись на клуб скандалістів, завалена лобістськими законопроектами, а запровадження економічних свобод за європейськими стандартами та з урахуванням соціально-економічної ситуації в країні реалізується за залишковим принципом.

Політична обструкція опонентів як форма парламентської активності вже давно стала властивою і багатьом членам уряду. Навіть учасники парламентської більшості не гребують дискредитувати керівництво Кабміну, яке чи не вперше в українській історії беззастережно і публічно прозоро спілкується з українцями та не приховує від громадян соціальні загрози. При цьому міністри видають «на-гора» проекти регуляторних законодавчих та підзаконних актів «нафталінової» давнини з корупційним підтекстом без погодженням з платниками податків, лише тому, що вони «на контролі». «Рішалово» продовжує брати гору.

Можливо, об’єднання політичних сил прем’єра та президента дещо послабить протистояння всередині коаліції провладних партій. Хоча професійності їх представників у виконавчій владі навряд чи додасться. Тож важливо не повторювати практику взаємин урядової та президентської гілок влади на взаємну дискредитацію взірця 2005–2009 років.

Проблематично навіть зрозуміти в подібній ситуації, чи усвідомлює наш політичний бомонд у цілому, а парламентарі, зокрема, свою відповідальність за забезпечення стабільності в економіці країни? Адже в таких ситуаціях виграє завжди третя сила – всередині коаліції чи за її межами, а в глобальних масштабах – ситуацією обов’язково скористаються інші крани, з чим Україна вже зіткнулася.

На превеликий жаль за відсутності в країні національної єдності у політичне вировиння протистоянь дзеркально втягується й економіка та громадянське суспільство. Розуміючи своє короткотривале перебування при владі, політичні сили прагнуть закріпити електоральні позиції та сформувати фінансово-промислові групи, як фінансове забезпечення через своїх прихильників та агентів впливу серед бізнесової громадськості пролонгації свого політичного життя на наступних виборах.

За таких обставин, як правило, виграє крупний бізнес. Підтримуваний можновладцями та парламентарями він об’єднується у всеукраїнські репрезентативні картельно-олігопольні громадські структури, не допускаючи до діалогу з владою малий та середній бізнес, якому нічого іншого не лишається, як революційним шляхом домагатися у держави (читай – тих же політиків) цивілізованого регуляторного законодавства або ж шукати й собі політичну «кришу». Але рабів до раю не пускають.

Коментарі

kazmetal l.com