Анатолій Баронін: «У моєму житті було багато такого, як у фільмі «ТАРС уповноважений заявити»

Олександр СКРИПНИК

Анатолій Вікторович БАРОНІН – легендарна особистість у зовнішній розвідці. Про нього ще у 70-ті роки минулого століття німецький журнал «Штерн» писав як про видатного майстра шпигунства. Загальний стаж його роботи у розвідці перевалив за 55. 82-літній ветеран й досі залишається у строю як професор Інституту Служби зовнішньої розвідки України. Він вже понад два десятки років займається підготовкою майбутніх українських розвідників. За багаторічну бездоганну службу й особистий внесок у створення вітчизняної розвідки удостоєний ордена Данила Галицького.

Баронін_1

Анатолій Вікторович БАРОНІН

Баронін_3

Анатолій Вікторович БАРОНІН

Баронина-2

Валентина Василівна БАРОНІНА (дружина)

Баронін з послом під час дип_прийому_2

Баронін з послом підчас дипломатичного візиту

Баронін з президентом Ліберії

Баронін з президентом Ліберії

Баронін справа_2

Баронін (праворуч)

Дружина (в центрі) в Нігерії

Дружина в Нігерії (в центрі)

Baronin

Починалося усе з мрії

Анатолій ще в юнацькі роки мріяв стати розвідником. А ще дуже хотів потрапити в Африку. Зі своїм шкільним товаришем у другому класі вони навіть розробили план, як туди дістатися, і навіть придбали компас, карту й інші необхідні речі. Та шлях на Африканський континент йому довелося прокладати зовсім за іншою схемою.

Хлопець чудово розумів, що для цього треба добре вчитися. Після закінчення школи вирішив отримати вищу економічну освіту. Водночас активно займався спортом, грав у першій юнацькій збірній команді Радянського Союзу з футболу разом з Валентином Івановим і Едуардом Стрельцовим, став бронзовим призером чемпіонату СРСР з боксу.

Після закінчення інституту його за розподілом направили на роботу в Молдавію. Там через два роки на молодого активного й енергійного спеціаліста звернули увагу представники місцевого органу контррозвідки і запросили до себе на роботу. Мабуть, не варто говорити, що він одразу погодився. А через деякий час надійшла нова пропозиція – стати розвідником. Відтоді, з серпня 1959 року, почався відлік його насиченої, цікавої, сповненої ризиків і несподіваних поворотів розвідувальної біографії.

Перші кроки у розвідці

– Спочатку я пройшов підготовку в розвідшколі, – розповідає Анатолій Вікторович, – причому підготовку дуже ґрунтовну. Викладачами були, в тому числі, й найдосвідченіші дипломати. Скажімо, один із курсів читав Анатолій Добринін, який два десятки років був послом СРСР в США. Усе це пізніше дозволяло працювати під дипломатичним прикриттям на рівні з «чистими» дипломатами, а іноді й краще.

А поки майбутній розвідник опановував мови та навички оперативної роботи, у світі відбувалися зміни геополітичного масштабу. Зрештою вони позначилися і на кар’єрі Бароніна. Парад суверенітетів в Африці змусив дві наймогутніші держави – СРСР та США – звернути увагу на «чорний»  континент. Між спецслужбами розгорнулася серйозна боротьба за вплив на уряди незалежних африканських країн. Швидкими темпами відкривалися посольства і, одночасно, – розвідувальні резидентури. Для роботи в одній з них стали готувати й Анатолія.

– Моє перше, так зване ознайомче, відрядження в Африку, – згадує він, – було у статусі одного з лідерів Комітету молодіжних організацій. Регіон, який мені був визначений ЮНЕСКО, – Західна Африка. Я їздив країнами, вивчав міста, звичаї, встановлював контакти, допомагав африканським партнерам реалізовувати різноманітні програми розвитку та сприяння, розбудовувати спортивну та освітню інфраструктуру молодих держав, і, звісно, займався виконанням спеціальних завдань.

Цей нетривалий період розвідувальної біографії Анатолій Вікторович називає «своєрідною прогулянкою африканськими країнами» у порівнянні з тим, чим йому довелося  займатися пізніше у Гані, Нігерії та Ліберії спочатку як помічникові резидента, а згодом і як резидентові радянської зовнішньої розвідки під прикриттям першого секретаря посольства.

У пошуках причин лихоманки Ебола

Під час роботи в Нігерії Анатолію Бароніну вдалося в надзвичайно стислі терміни виконати завдання Центру особливої важливості – добути інформацію про нову небезпечну хворобу. У той час, а це був 1970 рік, повідомлення про страшну епідемію, що вразила селище Ласса на північному сході Нігерії, вмить облетіло весь світ. За лічені години від невідомої хвороби, схожої на тиф, там вимерло все населення. Пізніше у науковому світі її стали називати, у залежності від проявів, лихоманкою Ласса або лихоманкою Ебола. У пресі з’явилися припущення про можливі випробування бактеріологічної зброї, робилися натяки на головного противника Радянського Союзу. Одне слово, потрібні були зразки зараженої крові, щоб створити антивірусні препарати. Завдання стратегічної важливості. Куратор Бароніна з Москви повідомив, що Голова КДБ СРСР Юрій Андропов пообіцяв орден Леніна в разі успіху операції.

– На щастя, в той час у Нігерії працювала радянська місія лікарів, – згадує розвідник. – Я вибрав з-поміж них найбільш кваліфікованого фахівця, сіли ми в УАЗик і вдвох попрямували шукати це село, розташоване за 1200 кілометрів від столиці. Знайшли. Добилися дозволу дослідити тіла померлих. Результатів ніяких. З’ясувалося, що потрібні були зразки крові, взяті в ще агонізуючого хворого. А до того часу епідемію вже зупинили, нових випадків не було. Довелося шукати підходи до місцевих медиків, в яких такі зразки збереглися. Таким чином, вдалося здобути потрібні пробірки з кров’ю.

Щодо того, які підходи застосовувалися, Баронін розповідає неохоче. Це, на його думку, вже тонкощі професійного ремесла. При цьому акцентує увагу на тому, що розвідник повинен бути актором і в потрібній ситуації вміти грати найрізноманітніші ролі, знати психологію місцевих жителів, на чому можна зіграти, чим зацікавити. Зрештою все ж розкриває деякі деталі:

– Нам довелося обійти чимало людних місць, щоб знайти хоч якісь зачіпки й отримати потрібну інформацію. Нарешті в одному з барів ми зустріли медиків-тубільців, які за чаркою розповіли, що в них повно пробірок із кров’ю, але їх чомусь не дозволяють брати на аналізи. Я зробив вигляд, що не повірив, і став підіймати їх на сміх. Дійшло до парі. Після чергової пляшки за наш рахунок, один із них збігав у лікарню й тріумфально продемонстрував пробірку з червоною рідиною. І, звичайно ж, за «дякую» такі справи, самі розумієте, не робляться.

Щодо обіцяного ордена, Анатолій Вікторович, багатозначно витримуючи паузу, хитро, але по-доброму усміхається:

– Якщо Андропов обіцяв, комусь, ймовірно, орден дали. Напевно, кураторам із Центру. Я в ці подробиці не вникав. Головне, що зразки благополучно довезли назад, не розбили по африканських дорогах, і разом із нашим співробітником рейсом «Аерофлоту» доставили в Москву.

 В екстремальних ситуаціях

У той час, коли Баронін працював в Африці, там було неспокійно, часто траплялися перевороти, і до цього процесу активно долучалися іноземні розвідки. Усе це торкнулося і його.

– У моїй роботі було багато чого схожого на події у кінофільмі «ТАРС уповноважений заявити», – говорить Анатолій Вікторович. – Щоправда, в реальності тоді події розгорталися не в Африці, як це показано у фільмі, а в Південній Америці. Хоч в іншому все побудоване на конкретних подіях із невеликим домислом Юліана Семенова. До речі, директором цього фільму був мій приятель, який знав, чим я займаюся. А я якраз перебував у Москві між закордонними відрядженнями, і він запропонував мені бути консультантом серіалу. Але все ж керівництво КДБ призначило консультантами представників контррозвідки, адже це була переважно їхня операція.

А ще йому довелося бути свідком чотирьох державних переворотів і однієї громадянської війни. Уперше це сталося в 1966 році в Гані. О третій ночі почалася стрілянина. Потрібно було терміново їхати в посольство та інформувати Москву. Спочатку він сів у машину, але потім передумав, вирішив, що пішки безпечніше. Всю дорогу, а це близько кілометра, навколо хаотично літали трасуючі кулі. Усі інші дні також довелося провести на вулицях, щоб оперативно доповідати реальну картину.

Наступного разу, вже в іншій країні, якось під час чергового путчу пізно ввечері він повертався на машині додому після важливої зустрічі. Несподівано зупиняє військовий патруль. Наставляють автомат Калашникова в груди, обшукують. Розвідник почав протестувати, пояснювати, що є дипломатом, показувати на номери автомобіля, пред’являти дипломатичний паспорт. Ніякої реакції, навіть навпаки, військовики гарячкували, клацали затворами і клали палець на спусковий гачок.

– У цей час я помічаю, що сержант намагається щось прочитати в моєму паспорті, тримаючи його шкереберть, – уже з усмішкою продовжує свою розповідь Анатолій Вікторович. – Ну, думаю, погані мої справи, якщо хлопці навіть у школі не навчалися. На щастя, несподівано під’їхав офіцер, швидко в усьому розібрався, вибачився за підлеглих: мовляв, що з них візьмеш, неписьменні. Наостанок у мене ще вистачило сил пожартувати, що трохи не отримав кулю зі свого ж, радянського, автомата. Посміялися, обнялися, і я, весь у холодному поту, запропонував підвезти їх на пост, куди вони прямували, а заодно й заїхати до нас додому перекусити. Слово за слово – розбалакалися, а мені з професійного погляду важливо було зібрати найбільше інформації з різних джерел. Звичайно ж, із нашим хлібосольством не обійшлося без ста грамів. У результаті вдалося дізнатися багато цікавого й корисного. Ось тільки дружину майже до смерті налякав несподіваним візитом військових з автоматами. Вона спочатку подумала, що мене арештували й приїхали з обшуком.

– А колеги по ремеслу з інших спецслужб не влаштовували провокацій, як це показано у фільмі? – цікавлюся у Бароніна.

– У розвідці існує неписане правило: розвідник проти розвідника іншої країни грубо не працює, – відповідає Анатолій Вікторович. – Можна перехитрити, переграти інтелектуально, у крайньому випадку, скомпрометувати… Скажімо, у Нігерії в мене склалися гарні відносини з американськими розвідниками. Ми дружили родинами. Але це не перешкодило мені докласти руку до висилки із країни одного з них за те, що він постійно нам шкодив. А от що стосується представників контррозвідки, то вони не церемонилися. Пам’ятаю, частенько вдавалися до застосування пристрою, яким ушкоджували покришку переднього колеса, і потім на трасі, нагрівшись, вона лопалася. Зі мною таке двічі проробляли. Лише завдяки щасливому випадку все закінчилося благополучно. А мій друг і колега після подібних «диверсій» у важкому стані потрапив до лікарні. Керівництво відкликало розвідника, адже далі йому працювати не дали б.

 Професія – дружина розвідника

Валентину Василівну, дружину Бароніна, багато років, проведених з чоловіком за кордоном, навчили бути готовою до будь-яких несподіванок, поворотів долі, подій i прохань чоловіка. Він міг пізно ввечері привести якихось знайомих, і потрібно було вставати, накривати на стіл і підтримувати розмову. Міг зателефонувати й сказати, щоб терміново збиралася, потрібно їхати на якусь важливу зустріч. Іноді абсолютно не було бажання, чи погано себе почувала, але ніколи про це чоловіку не казала. Розуміла: так треба. Іноді він когось зустрічав у місті і йому необхiдно було терміново з ним переговорити, а її висаджував біля магазинів і просив трохи погуляти. Проходили години, а він все не заїжджав за нею. А в той час в Африці взагалі було нонсенсом для білої жінки перебувати на вулиці одній. Іноземні дипломати при цьому зупиняли машини й запитували, що трапилося, чи не потрібна допомога. Після такого хтось, звичайно ж, міг влаштувати скандал, але вона ніколи цього не робила.

– Знаєте, я його ніколи не розпитувала, чим він займається, де буває, з ким зустрічається, – зауважує Валентина Василівна. – У нас це було не прийнято. Якщо він вважав необхідним щось розповісти про роботу, то говорив сам. Але зазвичай ця тема була закритою, і я до цього ставилася з розумінням. У нас було досить інших тем для спілкування. Знаєте, найважливішим для дружини розвідника є розуміння й терпіння. Розуміння специфіки його роботи, безлічі проблем, недомовленостей, постійних затримок, утоми, іноді напруженості й поганого настрою. І при цьому потрібно вміти в потрібний момент терпляче стримувати свої емоції, своє «я». А у всьому іншому залишатися звичайною люблячою, ніжною, дбайливою дружиною, господинею, помічницею.

Що стосується допомоги в роботі, то перед дружинами розвідників не ставилися завдання виконувати якісь розвідувальні завдання чи брати участь в операціях. Лише дружини розвідників-нелегалів працювали нарівні з чоловіками. У той же час завдяки жіночій інтуїції і спостережливості вони могли і раніше помітити стеження, і посприяти у встановленні потрібних контактів.

– Якось чоловікові, як і іншим нашим розвідникам, ніяк не вдавалося зав’язати знайомство з одним важливим іноземцем, – пригадує Валентина Василівна. – Той під час дипломатичних прийомів постійно уникав спілкування з радянськими представниками. Все це я бачила, бо на прийомах завжди знаходилася поряд з чоловіком. Якось я зустріла цього іноземця в місті в одному з магазинів. Одразу виникла думка спробувати з ним заговорити на якусь тему. Знайшла потрібний привід, спонукаючи його прийти мені на допомогу. Швидко знайшла спільні теми для розмови. А під час чергового прийому він уже сам з посмішкою підійшов до нас, я його познайомила з чоловіком, і в них встановилися хороші й корисні стосунки.

Після зради однокашника

У 1970 році сталася подія, яка ледве  кардинально не змінила долю Бароніна. Тоді в Англію втік радянський розвідник Олег Лялін і почав здавати інформацію про всіх, кого він знав. З’ясувалося, що з Бароніним вони разом проходили мовну підготовку в розвідшколі, займалися в одній аудиторії. Щоправда, справжнього його прізвища він не знав, адже перебували там під іншими іменами. А ось за фотографією впізнав. Незабаром в іноземній пресі з’явилися публікації, де наводилися списки розшифрованих радянських розвідників із короткими коментарями й характеристиками. Та й німецький журнал «Штерн» присвятив йому ряд епітетів, назвавши видатним майстром шпигунства.

Такі втішні відгуки розвідник отримав, мабуть, неспроста. Активність і наполегливість, з якою він працював на африканському континенті, не залишилася непоміченою не тільки у своїх, але і в представників протиборчих спецслужб. Але це не завадило Бароніну ще кілька років попрацювати резидентом радянської розвідки в Ліберії. Про те, як це вдалося і як поставилися до цієї інформації в новій країні перебування, Анатолій Вікторович розповідає так:

– Після того, як оприлюднюється подібна інформація, кар’єра розвідника не закінчується. По-перше, офіційно ці списки-розшифровки завжди спростовувалися. Реакція була така: все це наклеп на радянських дипломатичних працівників. А, по-друге, за великим рахунком, резидентів іноземних розвідок і так найчастіше знають. У тій же Ліберії резидентом американської розвідки був мій старий знайомий, до видворення якого раніше з Нігерії я доклав руку. У нас були нормальні відносини. Я часто бував у нього вдома, де була дуже гарна бібліотека, зокрема, цілі стелажі книг по мистецтву. І серед них на видному місці, як на показ, стояла книга Джона Баррона зі згадуванням про мене. Тим самим  він давав зрозуміти, що знає, хто я насправді. Якось я не витримав і прямо сказав йому: «Не набридло книгу напоказ виставляти?» Після цього він її прибрав.

Хоча вже в четверте поїхати резидентом, на цей раз в одну з країн Європи, Бароніну не вдалося.

У підрозділах української розвідки

У 1986 році після того, як одна з країн, куди передбачалося послати Анатолія Бароніна резидентом розвідки під дипломатичним прикриттям, відмовила у видачі йому необхідних документів (до того часу інформації про нього як про встановленого розвідника було вже вдосталь на Заході), йому в Москві запропонували на вибір три посади. Від посад керівників розвідувальних підрозділів у Естонії і Таджикистані він відмовився, а ось на заступника начальника управління розвідки в Київ дав «добро». Дружину лякало не стільки те, що лише два-три тижні до цього сталася аварія на Чорнобильській АЕС і всі саме тікали з Києва, скільки необхідність здавати обжиту трикімнатну квартиру в Москві, де в неї було багато родичів і знайомих. Але нічого не поробиш – така вже доля дружин розвідників.

На новій посаді Баронін пропрацював п’ять років. У 1991 році звільнився у запас, але на пенсії сидіти не довелося. Упродовж якогось часу пробував себе у комерційних структурах, але швидко збагнув, що це не для нього. Незабаром отримав запрошення на викладацьку роботу.

В Україні, яка стала суверенною державою, виникло питання про самостійну підготовку своїх вітчизняних фахівців для розвідки. У кадровому апараті вирішили, що людину з таким досвідом роботи в розвідці не можна залишати без справи, якій він присвятив усе життя. І не помилилися.

Анатолій Вікторович практично з нуля підготував сотні лекцій, які сприймаються на одному диханні. Його таланту оповідача й дбайливому ставленню до своєї професії багато хто по-доброму заздрить. Без награного пафосу він доводить слухачам істину, що для нього вже стала непорушною: «Розвідник повинен любити своє ремесло, пишатися приналежністю до цієї найдревнішої професії. Розвідка – це покликання. У ній не можна просто «відбувати» роботу. Тут потрібна якась одержимість…»

Коментарі
kazmetal l.com