Костянтин Богомазов: «Я був одним з перших, хто довідався про самогубство Гітлера»

Олександр Скрипник

Киянин Костянтин БОГОМАЗОВ був одним з перших радянських офіцерів, хто в ніч на 1 травня 1945 року довідався про самогубство Гітлера, а згодом брав участь у роботі спеціальної групи з пошуку й упізнанню його останків, особисто допитував медсестру фюрера й лікаря, який став свідком отруєння дітей Геббельса в підземному бункері. 95-літній ветеран Другої світової війни – чи не єдиний з нинішніх мешканців України, хто був присутній при підписанні акта про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини у Карлсхорсті. Про ці та інші події 70-річної давності він сьогодні ділиться своїми спогадами.

Богомазов з автором після виходу однієї з публікацій

Богомазов з автором після виходу однієї з публікацій

Богомазов_перегляд сімейного альбому

Богомазов за переглядом сімейного альбому

Богомазов_1945 рік

Богомазов, 1945 рік

Кейтель під час підписання Акту

Кейтель під час підписання Акту

Кребс в очікуванні відповіді 1 тавня 1945

Кребс в очікуванні відповіді 1 тавня 1945

Кребс_тоді ж 1 травня 1945

Кребс в очікуванні відповіді 1 тавня 1945

Скільки знаю Костянтина Пантелеймоновича, у нього завжди бадьорий і оптимістичний голос, за інтонаціями якого вгадується колишній військовий. Коли він принципово й емоційно висловлюється про наше неспокійне сьогодення, нізащо не скажеш, що йому йде 96-й рік. У своєму віці ветеран розвідки зберіг гарну пам’ять, чітко й логічно формулює свої думки, згадуючи події далекого минулого. Напевне такі професійні якості, як уміння запам’ятовувати деталі і витягувати їх у потрібний момент із закутків підсвідомості, залишаються на все життя.

– Я добре пам’ятаю ту ніч першого травня 1945 року, – згадує Богомазов. – Тоді мене терміново викликав до себе начальник оперативної групи 1-го Білоруського фронту  генерал Мельников і сказав, що ми негайно виїжджаємо на командний пункт 8-ї гвардійської армії Василя Чуйкова. Мельников очолював так звану центральну оперативну групу, яку створили за спеціальним розпорядженням зверху напередодні битви за Берлін. Ця група мала займатися виявленням, арештами та допитами високопоставлених нацистських злочинців, аби ніхто з них не уник відповідальності. Мене призначили начальником слідчого підрозділу цієї групи.

Ми й гадки не мали, що того дня станемо свідками історичних подій. Уже на командному пункті ми довідалися, що до розташування наших військ прибув  начальник генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-лейтенант Ганс Кребс нібито для проведення переговорів про перемир’я. Ми мали, якщо б виникла така потреба, проводити невідкладні слідчі дії стосовно німецьких представників, скажімо, у разі визнання їх військовополоненими. Та до цього не дійшло, і ми нарівні з іншими офіцерами штабу зацікавлено спостерігали за цим історичним дійством.

Кребс повідомив, що він прибув за дорученням Геббельса й передав від нього лист. У листі вказувалося про те, що 30 квітня о 15.50 добровільно пішов з життя фюрер і всю владу заповів Деніцу, Геббельсу й Борману. Додавався ще якийсь заповіт Гітлера, а також список нового імперського уряду, який нацистські ватажки нібито хотіли створити в обмін на припинення бойових дій. До нашого приїзду Чуйков уже доповів про все командувачу фронтом Жукову, який направив для ведення переговорів свого заступника генерала армії Соколовського.

– Як була сприйнята інформація про смерть Гітлера? – цікавлюся у Богомазова.

– Знаєте, по-різному, – відповідає він. – Від величезної радості, що таке породження зла нарешті припинило існування, до жалю за те, що не вдалося взяти його живим і привселюдно судити. Адже багато хто в нашій оперативній групі мріяв стати учасником арешту фюрера і його допитів, та не судилося. Уже пізніше я дізнався реакцію Сталіна на цю звістку. Коли Жуков йому доповів про це по телефону, він нібито сказав: «Догрався, сволота! Шкода, що не вдалося взяти живим». А потім запитав, де труп Гітлера. Жуков з посиланням на перші свідчення Кребса відповів, що труп був спалений.

– Як проходили самі переговори?

– Після приїзду Соколовського перемовини з Кребсом поновилися. Наше командування наполягало на беззастережній капітуляції. Кребс на це заявив, що він не уповноважений вирішувати питання в такій постановці. Соколовський неодноразово консультувався по телефону з Жуковим. Зрештою він передав Кребсу таку вимогу: якщо ми не отримаємо згоду на повну й беззастережну капітуляцію, то по Берліну буде нанесений удар такої сили, що відіб’є всіляке бажання чинити опір. При цьому наші представники вказували на безглуздість жертв, апелювали до почуття відповідальності гітлерівських генералів за долю німецького народу. Проте усе було даремно. Геббельс відхилив вимогу про беззастережну капітуляцію, після чого почався останній штурм.

Щодо генерала Кребса він після повернення у свій штаб пустив собі кулю в голову.

– Костянтине Пантелеймоновичу, а чи довелося Вам особисто брати участь у розслідуванні обставин смерті Гітлера?

– До складу нашої центральної оперативної групи фронту входило кілька різних підрозділів, кожен з яких вирішував свої завдання. Один з них досліджував місце спалення Гітлера і Єви Браун та знайдені трупи, інший працював з особистим дантистом Гітлера, аби за щелепою ідентифікувати особу. Для цього спеціально проводили експертизи, інші дослідження, про що вже багато написано. Мені випало допитувати медсестру фюрера, яка дала показання загального характеру про нього. Та більше запам’ятався допит доктора Кунца – особистого лікаря родини Геббельсів.

– Це вже було після завершення війни?

– Ні, це сталося третього травня. Мені повідомили, що в наше розташування прийшов якийсь німець у цивільному й хоче повідомити важливі відомості. Я наказав привести його до мене. На вигляд йому було років сорок, інтелігентної зовнішності, назвався лікарем, сказав, що знає про деякі обставини смерті ватажків третього рейху. Спершу він повідомив про самогубство Гітлера, але про це ми вже знали.

Потім він розповів про подробиці смерті дітей Геббельса.  Нібито в ніч із першого на друге травня, коли на підступах до рейхсканцелярії точилися запеклі бої, він перебував  у підземному бункері. Одне з приміщень займала багатодітна родина Геббельса. А цей чоловік був у них особистим лікарем.

Коли його покликала до себе дружина Геббельса, він звернув увагу на переляканих дітей і якийсь несамовитий блиск у очах їхньої матері. «Зараз лікар зробить вам укол, – якомога спокійніше промовила вона, –  ви заснете й не чутимете бомбування». Потім, звертаючись до лікаря, веліла: «Зробіть їм укол морфію». Коли діти заснули, вона продовжила: «А тепер беріть ампули з отрутою, кладіть кожному до рота і роздавлюйте».

За словами Кунца, від несподіванки й страху він спочатку остовпів, а потім, опанував собою і рішуче відмовився це робити. Вона обізвала його слабаком і ганчіркою, взяла ампули із синильною кислотою і все зробила сама. Лікар лише констатував їхню смерть. А за якийсь час він довідався, що й Геббельс із дружиною наклали на себе руки. Переповідаючи цю жахливу сцену, лікар дуже хвилювався, здавалося, що він і досі не прийшов до тями від усього пережитого.

– А чи довелося Вам побувати у бункері Гітлера?

– Побував. Буквально в той же день чи у наступний. Ми пішли заради цікавості. Пам’ятаю, біля входу ще валялися трупи захисників бункера, сиділи й лежали поранені німецькі солдати й офіцери. Ми зайшли усередину. Бункер справив враження потужної споруди з безліччю обладнаних приміщень, призначених для роботи й відпочинку. Одна з кімнат була пристосована, очевидно, під бар. Чого там тільки не було! Ми зроду такого не бачили і не куштували. У когось одразу ж народилася ідея: «Давайте вип’ємо за перемогу». Почали відкорковувати пляшки, але я дав команду зачекати. Остерігався, що все це могли отруїти. Тоді хтось із хлопців запропонував: «Товаришу капітане, а давайте на німцях випробуємо». Відразу ж взяли кілька різних пляшок і понесли напувати німців. Переконавшись, що все гаразд, налили й собі і випили за нашу перемогу.

– Костянтине Пантелеймоновичу, а яким Вам запам’ятався день 9 травня 1945 року?

– Ще напередодні ввечері нам повідомили, що в передмісті Берліна, у Карлсхорсті, де ми розміщувалися, відбудеться підписання акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. І хоча ще 7 травня німці подібний акт уже підписали перед Верховним командуванням союзних військ у місті Реймсі, Сталін висловив категоричну незгоду з тим, що це було зроблено не в Берліні і не в присутності всіх представників антигітлерівської коаліції. Він домовився із союзниками вважати підписання того акту попереднім протоколом капітуляції.

Для церемонії підписання акта вибрали двоповерхове приміщення колишньої їдальні німецького військово-інженерного училища. Разом з іншими запрошеними я перебував на балконі, звідки спостерігав за цим дійством. Рівно о 24.00 до зали увійшли представники командування всіх союзних військ. З нашого боку делегацію очолювали Жуков і перший заступник народного комісара закордонних справ Вишинський. За довгими столами, застеленими зеленим сукном, сиділи генерали. У залі було багато журналістів і фотографів.

Згодом до зали ввели уповноважених до підписання акту з німецького боку. Найбільше  мені запам’ятався фельдмаршал Кейтель із маршальським жезлом у руці. Він намагався триматися гідно, демонструючи військову поставу, та все ж нервував. Мені навіть здалося, що перед підписанням у нього випав монокль, він поправив його і почав ставити підпису під документами. Ближче до першої години ночі 9 травня підписання акту завершили. Жуков привітав усіх з перемогою. У залі почався гамір, чулися радісні вигуки, усі обіймалися й тиснули один одному руки.

Богомазов_під час відзначення 90-ліття_2009Досьє:

Богомазов Костянтин Пантелеймонович народився 14 листопада 1919 року на Дніпропетровщині. Закінчив сільськогосподарський технікум і Харківське прикордонне училище. Друга світова війна для нього розпочалася в Ірані, де він керував групою, що займалася виявленням німецьких розвідників та агентів. Брав участь у боях на Курській дузі, у наступальній операції «Багратіон», у складі 1-го Білоруського фронту дійшов до Берліну. Входив до складу оперативної групи, яка займалася виявленням, арештами та допитами високопоставлених нацистських злочинців. Після війни виконував розвідувальні завдання у низці країн Центральної Європи. Нагороджений трьома орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, Богдана Хмельницького III ступеня, польськими орденами Золотий хрест заслуги й Хрест хоробрих, багатьма медалями.

– У своїх мемуарах про ці події Жуков писав, що потім був банкет, де він не втримався і навіть пішов у танок. Чи не довелося й Вам потрапити на цей банкет?

– Так, був і я на банкеті. Тільки він проходив уже в іншому місці. Там святкування тривало до самого ранку. І генерали танцювали не шкодуючи ніг. А стрілянина на честь перемоги долинала з усіх районів Берліна.

– Знаю, що Вам ще упродовж якогось часу довелося виконувати спеціальні завдання в Німеччині. У чому вони полягали?

– Спершу мене призначили відповідальним за приймання цінностей з комерційних банків Берліна. Кілька груп у складі солдатів і офіцерів розкривали банківські сховища, вилучали все найкоштовніше і вантажівками привозили у спеціально відведене для цього приміщення. Я з помічниками приймав усе це, складав описи, акти, зважував.

– А що привозили?

– Здебільшого вироби із золота і срібла, шуби з натурального хутра і багато інших антикварних речей, награбованих нацистами по усьому світу.

– Чому на цю роль обрали саме Вас?

– І я таке ж запитання тоді поставив. А мені відповіли так: «Ми тобі довіряємо, ти чесний офіцер. Якщо щось і візьмеш собі, то менше від інших».

– Спокуса, справді, була велика…

– Хочете вірте, хочете ні, але не взяв нічого. Бійцям, які привозили з банків цінності, наприкінці  дозволив вибрати собі годинники. В основному всі брали золоті кишенькові годинники з мелодією. А в мене такий уже був. Якось фронтові розвідники подарували мені трофейний. Єдине, що своїй майбутній дружині, а вона тоді разом із мною служила в одній військовій частині, взяв з усього цього добра на подарунок гарну наволочку на подушку і накидку на ліжко. І зітхнув з полегшенням, як тільки здав усе по акту представникові банку, який приїхав з Москви. Така робота не для мене. А вже за кілька днів я знову занурився в оперативну роботу.

– У чому вона полягала?

– Ми виявляли, затримували і допитували нацистських злочинців. Разом з колегам нам довелося докласти чимало зусиль, щоб унеможливити створення ними підпільних формувань, а також притягнути їх до відповідальності. Серед арештованих найбільше запам’ятався радник розвідувального відомства нацистської партії Вальтер Ніколаї, який керував німецькою військовою розвідкою в роки Першої світової війни. На його допит неодноразово приходив Іван Сєров, який був у той час заступником Георгія Жукова по роботі в радянській адміністрації у Німеччині, а пізніше очолив КДБ СРСР. На момент арешту Вальтер Ніколаї був уже похилого віку і запам’ятався мені інтелігентністю, освіченістю й колосальними пізнаннями в області розвідки. Він уже не мав доступу до агентури абвера безпосередньо в роки Другої світової війни, проте навіть інформація про його попередню діяльність була дуже цінною  й цікавою.

– Отже, Друга світова для Вас не закінчилася у травні 1945-го?

– Можна сказати, що вона ще тривала до 1947 року. Потім я працював у Києві по лінії контррозвідки, а з 1951 по 1964 рік – у підрозділах зовнішньої розвідки, зокрема й за кордоном. Та це окрема тема для бесіди…

 

Коментарі
kazmetal l.com