ПІД «ДАХОМ» САЛОНУ КРАСИ

Олександр Скрипник

У 1960-ті роки у столиці однієї з африканських країн господарями елітного салону краси, який швидко завоював популярність у представників дипломатичного корпусу, дружин членів уряду, бізнесменів, були радянські розвідники-нелегали кияни Борис і Олена Бейм. Керівництво розвідки високо оцінювало добуті ними відомості по колишній англійській колонії, яка щойно одержала незалежність і за вплив на яку СРСР наполегливо боровся з Англією та США.

Драматична історія життя і кохання розвідників, їхнього багаторічного проживання у країнах Європи і на мальовничому Африканському континенті  наочно демонструє, що у розвідці романтика, про яку багато хто мріє, дуже швидко проходить, натомість доводиться багато й напружено працювати, а іноді й чимось жертвувати…

Досьє:

Бейм-1Бейм Борис Ісакович народився у 1923 році в Києві, учасник Другої світової війни. Закінчив Київський педагогічний інститут, факультет перекладачів. Працював учителем англійської мови,  директором школи. З 1959 по 1974 рік – на нелегальній роботі в країнах Європи й Африки по лінії зовнішньої розвідки. Оперативний псевдонім Фрам.  Вільно володів англійською, німецькою, польською мовами. Помер у 2005 році. Похований на Байковому цвинтарі.

Бейм О.Бейм (Брайловська) Олена Володимирівна народилася у 1923 році в Києві. Закінчила Київський педагогічний інститут, факультет перекладачів. Працювала вчителем англійської мови у школі. З 1959 по 1974 рік – на нелегальній роботі в країнах Європи й Африки. Оперативний псевдонім Вікторія.  Вільно володіла англійською, німецькою, польською мовами. Померла у 1992 році.

 

Співробітники зовнішньої розвідки придивлялися до подружжя як до можливих кандидатів на роботу ще під час їхнього навчання в Київському педінституті. Вірніше, тоді вони ще не були одружені. Після війни, демобілізувавшись із Далекосхідного фронту у званні старшого лейтенанта й маючи за плечима лише вісім місяців навчання на прискорених курсах у танковому училищі, Борис Бейм вирішив одержати вищу освіту. У педінституті, де він хотів учитися на факультеті перекладачів, заняття вже почалися. Але, як виняток, оцінивши велику наполегливість і бойові нагороди фронтовика – два ордени Червоної Зірки, його все ж зарахували на перший курс і прикріпили у порядку шефства двох кмітливих студенток. Одна з них – Олена і стала згодом його дружиною.

Першою звернула на себе увагу співробітників зовнішньої розвідки Олена. І не тільки красою й умінням швидко знаходити спільну мову з іншими, а в першу чергу прекрасним знанням англійської мови. Воно й не дивно, адже під час відсутності підручників дівчина студіювала мову за книгами Діккенса. Їй запропонували працювати за кордоном, але одній. Вона рішуче відмовилася. Про це Олена зізналася чоловікові пізніше.

Невдовзі, у день здачі останнього державного іспиту, вони з Борисом розписалися і, незважаючи на те, що були киянами, поїхали за розподілом до Донецька. Викладали в школі англійську, потім він став директором однієї із шкіл.

Як з’ясувалося пізніше, увесь цей час співробітники розвідки тримали їх у полі зору, ще й ще раз ретельно перевіряючи. Напевно, викликав якісь сумніви той факт, що батько дружини – завідувач військовою кафедрою одного з інститутів, у 1937 році був репресований і розстріляний. Тоді йому згадали і дворянське походження, і діда – генерала царської армії, статського радника. У Бориса ж по лінії батьків питань не виникало. Батько, хоч і служив до революції в царській армії, потім перейшов на сторону червоних, у громадянську воював у дивізії Щорса, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Цього разу співробітники зовнішньої розвідки розмовляли з ним. Суть та ж – пропозиція працювати за кордоном. Тільки тепер уже вдвох. Про характер майбутньої роботи – нічого конкретного. Борис довго обдумував і все зважував, перш ніж дати згоду. Олена ж не дуже переймалася невідомістю. Головне, що будуть разом. А ще серце завмирало від однієї думки, що житимуть за кордоном, побачать світу.

Але спочатку була спецпідготовка. Треба було засвоїти премудрості конспірації, оперативної роботи, виявлення зовнішнього спостереження. Їх учили приймати радіограми й розшифровувати їх, підбирати місця для проведення тайникових операцій, закладати мініатюрні контейнери у схованки й вилучати з них передачі, інструктували, як поводитися під час провалу. Все це для них було новим, незвичайним і викликало жвавий інтерес.

Спершу вони чотири роки прожили в Європі – у Польщі і Швейцарії. За цей час виконали низку завдань і, що досить важливо, «закріпили» свою легенду й залишили реальні сліди, які підтверджували їхнє існування за новими документами. За визначеною легендою Борис спершу виступав у ролі  польського єврея, і невдовзі його мали переправити до Ізраїлю. Та щось у вищих кабінетах розвідки на склеїлося, і новим місцем перебування визначили Кенію.

До Африки подружжя приїхало в перші ж дні здобуття цією країною незалежності після англійського колоніального правління. Центр цікавила будь-яка інформація про настрої у вищих урядових колах, зовнішньополітичні плани, орієнтації конкретних високопоставлених чиновників на США, Англію чи Радянський Союз. Хрущов мав намір сприяти побудові в цій країні африканського соціалізму, а це потребувало чималих матеріальних і дипломатичних зусиль. Натомість, у СРСР ще навіть не було встановлено дипломатичних відносин з Кенією. Єдиними джерелами інформації на цьому етапі були розвідники-нелегали. Напевне, крім Бориса і Олени тут діяли й інші. Та вони про це не знали і покладалися лише на себе.

У Центрі вони значилися під псевдонімами Фрам і Вікторія. Ще за життя Бориса Ісаковича я поцікавився, чому він узяв такий незвичний псевдонім.

– Фрам – це назва судна норвезького мандрівника Нансена, – відповів він. – До того ж ми в Москві під час навчання жили на вулиці імені цього знаменитого дослідника Арктики.

Вочевидь, тоді в душі у нього ще була   романтика. Але вона дуже швидко розвіялася після перетину кордону, особливо в Кенії.

За легендою, вони сюди приїхали як туристи. У країні їм нібито дуже сподобалося, і вони вирішили залишитися, започаткувавши якусь свою справу. Але це легко сказати, а як реально зробити? На обґрунтування й організацію бізнесу центр виділив усього 10 тисяч доларів, які привезли у схованці в подвійному дні валізи. На таку суму можна було розкрутитися в Союзі, та аж ніяк не за кордоном.

Частина грошей відразу пішла на оплату готелю. Потім почалися термінові пошуки окремого житла та роботи.

– У готелі ми не могли довго перебувати, – згадував Борис Ісакович, – адже буквально з перших днів двічі на тиждень мали отримувати радіограми з Центру. Тобто у певний час настроювати радіоприймач на відому нам частоту і записувати шифроване послання.

– Як Штірліц? – поцікавився я.

– Якби ми приймали повідомлення, як Штірліц, то місцева контррозвідка дуже швидко б нас розкрила, – засміявся Борис Ісакович. – Ми слухали приймач тільки в навушниках, щоб навіть випадкові перехожі не зафіксували звук азбуки Морзе.

Незабаром їм пощастило недорого орендувати котедж, який потребував ремонту, і знайти офіс для бізнесу. Приміщення спеціально підбирали в центрі міста у престижному районі, щоб було зручніше приваблювати потрібних клієнтів. Подружжя заздалегідь визначилося, що це буде салон краси. Ще перебуваючи в Європі, Олена пройшла навчання і отримала диплом у сфері лікувальної косметології, а також устигла набути непогану практику. Борис опанував премудрості масажу.

Салон краси назвали «Хелена» – на честь Олени Володимирівни. Він знаходився у фешенебельному будинку, який належав одній з найбагатших людей у країні. Зібравши про власника необхідні відомості, розвідники-нелегали досягли помітних успіхів у налагодженні з ним хороших ділових стосунків. Згодом вони стали чи не єдиними з усіх клієнтів-орендарів, для який він знаходив привітну посмішку і обов’язково щоразу під час зустрічей зупинявся, щоб поцікавитись, як ідуть справи, чи задоволені приміщенням, іноді запрошував на каву. Таке своєрідне «загравання» з ним було невипадковим. Адже крім того, що він був мільйонером і входив до бізнес-еліти країни, він ще й був членом парламенту. А це давало неоціненні можливості вивідувати через нього важливу інформацію суспільно-політичного та економічного характеру, про що періодично надходили запити від керівництва розвідки.

Успішно владнавши всі формальності, Борис Бейм терміново вилетів до Швейцарії для закупівлі необхідного обладнання і препаратів. Саме це згодом стало одним із чинників популярності їхнього салону. Ніхто в столиці країни – а тоді вже діяли п’ять-шість аналогічних салонів – не мав такого сучасного обладнання. Хоча, звісно ж, найбільше сприяли популярності майстерність господарів, їхня непересічність, товариськість, приязність і те, що вони були європейцями. В інших салонах в основному працювали аборигени.

Через кілька місяців у них пішла солідна клієнтура: представники дипломатичного корпусу, у тому числі посли, дружини членів уряду, великі бізнесмени. Доводилося тримати планку високо, самим вести відповідний спосіб життя, давати рекламу в дорогі видання, відвідувати престижні клуби, запрошувати гостей… На території орендованої садиби у них був занедбаний, забур’янений тенісний корт. Вирішили дати йому раду і не пошкодували. Незабаром у вихідні тут почали дедалі частіше з’являтися американці, англійці, італійці та інші дипломати, в яких у невимушеній обстановці легше розв’язувалися язики.

Особливо корисною для Вікторії й Фрама стала поява в салоні  нової постійної клієнтки. Нею виявилася особистий секретар президента країни, за сумісництвом – радник з питань етикету й вихователь його дітей, яка проживала на території резиденції глави держави, відала облаштуванням його побуту й офіційних прийомів. Таке знайомство було величезною удачею для розвідників.

Вони одержали змогу отримувати найсвіжішу інформацію про оточення президента практично з перших рук. Скажімо, Центр цікавили причини розбіжностей між президентом і лідером правлячої партії, між президентом і віце-президентом.  Їм вдалося це з’ясувати. Або відомості про те, хто має найреальніші шанси перемогти на майбутніх виборах і на кого варто робити ставку. Не кажучи вже про те,  що маса найрізноманітнішої важливої інформації мимохіть текла в їхні руки. Зокрема, важливими були відомості про методи роботи місцевої контррозвідки, що безпосередньо стосувалося питань їхньої особистої безпеки.

Розвідникам доводилося бути надзвичайно обачними, бо чи не кожен іноземець потрапляв під прискіпливу увагу органів безпеки. Вони ніколи не нехтували заходами конспірації, можливо, були навіть занадто прискіпливими в цих питаннях, зате гарантували себе від зайвих неприємностей. Неодноразово, виходячи із квартири, вони залишали особливі мітки, запам’ятовували розташування речей, щоб перевірити, чи не здійснювався під час їхньої відсутності негласний обшук. Раз на місяць, а також після здачі в ремонт він ретельно оглядав машину, чи не встановлені в ній якісь пристрої для підслуховування.

Особливу обережність доводилося проявляти під час вилучення схованок. Лише переконавшись у цілковитій безпеці, він направлявся до місця виїмки, а дружина в цей час спостерігала за оточенням. Часто на такі операції він возив із собою щільну рукавичку із грубої шкіри, адже в Африці в дуплах дерев, ринвах, різних нішах, підібраних для схованок, могли підстерігати будь-які несподіванки. Засовуєш руку, а там – отруйна змія або тарантул.

Вони ретельно дотримувалося ще одного правила, обов’язкового для всіх розвідників-нелегалів, – між собою навіть за містом, далеко від сторонніх розмовляти тільки англійською, жодним чином не російською чи українською. А про справи, пов’язані з оперативною розвіддіяльністю, говорили або в безлюдних місцях, або вдома з допомогою ручки й аркуша паперу. Вголос нічого не вимовляли, тільки писали запитання й відповіді, а потім усе спалювали.

– Борисе Ісаковичу, – поцікавився я в нього, – але у такому стані нормальна людина довго не витримає. Існує ж межа людських можливостей…

– Знаєте, у кожного розвідника є свої прийоми, як пережити важкі дні, як розслаблюватися, – відповів він. – Ми з дружиною приблизно раз на два тижні намагалися давати собі повний відпочинок від усіх своїх оперативних справ і зв’язків, виїжджали за місто на природу, подалі від цивілізації, милувалися прекрасними африканськими пейзажами, тваринним світом… І тоді голова ставала легкою, і всі неприємні думки кудись зникали.

Одного разу на території національного парку вони зблизька спостерігали за антилопами та жирафами, які вільно гуляли саваною.

– Де б ти ще в житті побачила таке видовище! – зауважив він.

– Якби ти знав, із якою радістю я б зараз опинилася у нашому київському зоопарку, – відповіла вона, і її голос при цьому зрадливо затремтів.

Він подивився в її зволожені очі, відразу все зрозумів, міцно пригорнув до себе і вимовив:

– Потерпи ще трохи, скоро все зробимо й поїдемо додому.

Подружжя ще довго так стояло, міцно обнявшись. Кожен із двох знав, що розвідник не може піддаватися емоціям, поганому настрою, не має права на такі думки, він повинен бути постійно у формі. Від цього залежить його безпека. І вони тримали себе в руках.

До деяких високопоставлених клієнтів, на їхнє наполягання, Борисові й Олені доводилося їздити додому. Одним із таких був колишній аташе з питань торгівлі американського посольства, який звільнився зі служби і зайнявся бізнесом. Чим більше з ним спілкувалися, тим виразніше складалося враження, що нелегали мають справу зі своїм колегою по ремеслу. Інформацію стосовно американця, його попередньої роботи в Європі повідомили в центр і незабаром отримали відповідь: «Будьте вкрай обережні. Містер Н. причетний до американських спецслужб».

Американець жив у розкішному двоповерховому особняку. Біля входу на величезну територію садиби знаходився вольєр із двома гарними гепардами. Поряд стояв ряд стародавніх автомобілів, які хазяїн колекціонував.

– Містере, – якось запитав у нього Борис, – а ви не боїтеся, що у випадку якихось хвилювань у країні або, не дай Боже, перевороту втратите все нажите добро?

– Ні, не боюся, – довірливо відповів американець. – У мене є гарантії, що на випадок непередбачуваних подій все аж до меблів і одягу мені буде компенсовано в США. На таких умовах я погодився далі працювати тут.

Повертаючись до себе, подружжя, не змовляючись, думало про одне: а що чекає їх після повернення на батьківщину? Ні квартири, нічого в них там не було. А тут теж всі зароблені гроші йшли на орендну плату, закупівлю препаратів і підтримку такого рівня життя, який би забезпечував знаходження у високих колах суспільства й виконання завдань Центру. Тільки так звана аварійна сума грошей на випадок термінової непередбаченої «евакуації» була надійно захована вдома.

Борис Бейм на пороге своего дома в Африке

Борис Бейм на порозі свого дому в Африці

Незабаром, після закінчення шести років перебування в Африці, Центр ухвалив рішення про згортання роботи Фрама й Вікторії і їхнє повернення. У Москві їх чекав сюрприз – хоч і маленька, але окрема двохкімнатна квартира. У неї купили якісь меблі, холодильник, телевізор, і тільки встигли поставити на вхідні двері новий замок, як надійшла команда на виїзд в іншу країну.

Потім були нові поїздки, вихід на пенсію, переїзд у Київ. Єдине, що не встигли за роботою – завести дітей. Спершу Центр не рекомендував поспішати. Потім самі відкладали, все переносили на період повернення на батьківщину. А тоді вже не змогли за станом здоров’я.

Вечорами вони у своїй скромно мебльованій квартирі іноді діставали слайдоскоп і продивлялися власноруч зроблену в Африці колекцію слайдів. Тільки на них була одна природа й визначні пам’ятки, а все життя в розвідці так і залишилося за кадром.

Олени Бейм не стало у 1992 році, а її чоловіка – у 2005 році. Упродовж останніх 13 років він мешкав один, спілкуючись лише з далекими родичами, нечисленними знайомими та членами Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України. А на столику біля свого ліжка незмінно тримав портрет дружини і букет жовтих хризантем, які вона дуже любила.

 

Коментарі
kazmetal l.com