ТАЄМНИЦЯ ХУДОЖНИКА МИКОЛИ ГЛУЩЕНКА

Видатний український живописець, народний художник УРСР та СРСР, лауреат Державної премії Української РСР імені Тараса Шевченка Микола Петрович ГЛУЩЕНКО перед Другою світовою війною півтора десятка років прожив у Берліні й Парижі, уміло поєднуючи амплуа художника й розвідника. Виконав низку завдань із добування інформації військово-політичного характеру про плани й наміри гітлерівської Німеччини. У рамках однієї з розвідувальних поїздок по лінії культурного обміну до Берліну отримав у подарунок від Гітлера альбом із його власними графічними малюнками. Водночас при житті про минулу роботу ГЛУЩЕНКА в розвідці ніхто зі знайомих і колег нічого не знав.
 В еміграції

В історії спецслужб такі факти, коли відомі діячі літератури й мистецтва успішно займалися розвідувальною діяльністю, не є рідкістю. Свого часу вагомий слід у розвідці залишили Даніель Дефо, Грем Грін, Ян Флемінг, Ле Карре та інші. Однак у кожного з них доля в розвідці складалася по-своєму.

У 1919 році Микола Глущенко був силоміць мобілізований до денікінської армії.  Так і не встигнувши як слід повоювати, з останками білогвардійських частин опинився на території Польщі. Не бажаючи повертатися на фронт, він утік до Німеччини. Там, у Берліні, спочатку закінчив приватну художню школу, а потім і вищу школу образотворчого мистецтва. У цьому йому допомагали впливові представники української еміграції – гетьман Павло Скоропадський, професор Роман Смаль-Стоцький, письменник і політичний діяч Володимир Винниченко.

Ще під час перебування у Берліні Глущенко офіційно звертався у консульський відділ посольства СРСР з проханням надати йому радянське громадянство. Він мав намір повернутися на батьківщину. З ним тоді зустрічався секретар консульського відділу Олександр Довженко, з яким вони заприятелювали і пізніше підтримували гарні стосунки. Але з якихось причин тоді йому громадянство не надали, можливо, просто не встигли оформити, бо він у 1924 році переїхав до Парижу. Тут Глущенко повторно написав звернення і згодом, у 1927 році, таки отримав паспорт громадянина СРСР. Саме в цей час на нього й звернули увагу представники радянської зовнішньої розвідки.

У полі зору радянської розвідки

Тоді керівництво розвідки поставило перед паризькою резидентурою важливе завдання: знайти таких людей, які б стояли на патріотичних позиціях, мали широкі зв’язки і можливості вільно пересуватися як на території Франції, так і за її межами, зокрема, могли збирати інформацію про Німеччину. Їх планувалося використовувати на правах законспірованих закордонних співробітників з можливостями діяти самостійно і навіть самим залучати до розвідувальної роботи помічників.

Микола Глущенко повністю підпадав під ці критерії. Він вільно володів французькою і німецькою мовами, у нього залишилися деякі контакти в Німеччині, і він міг цілком умотивовано виїздити туди для виконання завдань. У самому Парижі в нього було художнє ательє на вулиці Волонтерів, 23, яке користувалося попитом не тільки серед емігрантів, а й у паризької інтелігенції. Нерідко там збирався місцевий бомонд, говорили про мистецтво і про політику. На той час його вже запрошували до участі у солідних виставках, які проходили не тільки у Франції, а й за кордоном. З такими здібностями і широкими можливостями виїзду в інші країни Європи Глущенко був просто неоціненним для розвідки.

Від самого початку усі контакти з Миколою Глущенком були глибоко законспірованими. У переписці з Центром він проходив як Ярема. Роботу з ним було вирішено проводити за двома напрямами. Офіційна, видима частина полягала в підтриманні звичайних зв’язків з радянським посольством на основі виконання ним художніх замовлень. Микола Петрович з успіхом виконав важливу місію, спрямовану на зміцнення французько-радянської дружби і завоювання симпатій французької інтелігенції до СРСР.

Він написав серію портретів друзів Радянського Союзу – Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Марселя Кашена, президента товариства «Франція – СРСР» Поля Синьяка та інших діячів. Невидима, прихована частина його діяльності була відома лише небагатьом працівникам резидентури і Центру, навіть дружина Марія Давидівна нічого не знала.

Одним із перших і незначних, на перший погляд, завдань було прохання побувати на судовому процесі над Самуїлом Шварцбадом – убивцею Симона Петлюри. Разом з усіма зібраними матеріалами та газетними репортажами у Центр було відправлено ґрунтовний звіт про судовий процес з ілюстраціями, виконаними Яремою. На зроблених олівцем замальовках були зображені фігуранти справи.

Полювання за таємницями Третього рейху

Чим далі, тим завдання були складнішими. Якось у коло знайомих Глущенка потрапив поважний комерсант із Бельгії Андре Мірабо. Бізнесмен непогано знався на живопису і навіть сам дещо малював. А для Глущенка він становив інтерес зовсім іншого плану, оскільки займався впровадженням у виробництво різноманітних винаходів і наукових досягнень, у тому числі у військовій сфері. З-поміж компаньйонів і партнерів Мірабо мав промисловців, працівників міністерств закордонних справ та високопосадових військових з Франції, Німеччини, Англії, Нідерландів, Бельгії та інших країн. А під час однієї із зустрічі він розповів, що його фірма одержала замовлення на виготовлення якихось деталей до військових літаків.

Тісні й цілеспрямовані контакти з Мірабо дозволили  Глущенку одержати дуже важливу інформацію. В архівних матеріалах про це сказано так: «… виконав ряд складних завдань із добування науково-технічної інформації оборонного характеру. У результаті радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема на авіаційні двигуни для винищувачів».

4
6
3
1
1
5

Микола Глущенко  неодноразово виїздив у Берлін, Прагу, Рим, Цюріх та інші міста, де, поряд з реалізацією творчих планів, займався розвідувальною діяльністю. І увесь цей час він рвався на батьківщину, але в резидентурі просили почекати.  Резидент радянської розвідки в Парижі у зв’язку з цим інформував Центр: «Ярема наполегливо вимагає дозволити йому повернутися в Україну. Ми намагаємося довести, що для завершення важливої розвідувальної операції потрібно залишатися в Парижі бодай ще на один рік».

Та все ж він витримав і цей рік, сімнадцятий рік свого перебування за кордоном. Ностальгія все більше краяла його душу й серце, і він намагався забутися у творчому пориві наодинці з мольбертом, пензлями і яскравими фарбами. Хоча він був не один. Дружина намагалася утримувати його від сумних дум, а ще був близький друг і щирий доброзичливець Володимир Кирилович Винниченко. Їх єднала непроста емігрантська доля, любов до України і обопільний хист до малювання. Письменник студіював у майстерні Глущенка, захоплювався акварельними малюнками і під час задушевних розмов постійно спонукав свого молодшого побратима не баритися з поверненням на батьківщину.

– Справжній талант може повністю розкритися лише на рідній землі, – неодноразово наголошував він Глущенкові, – тільки на землі дідів і прадідів сповна відчуваєш ту життєдайну силу й енергетику, яка дозволяє сягнути вершин творчості.

Винниченко щиро бажав йому добра. Тоді він уже ходив з ярликом ворога радянської влади. У той же час постійно радив Глущенкові триматися подалі від реакційно налаштованих емігрантських організацій, щоб це не зашкодило його поверненню на батьківщину

Повернення на батьківщину

Нарешті йому дозволили повернутися. То була середина 1936 року – переддень великих репресій. Більшість розвідників та інших радянських закордонних представників після повернення на батьківщину відразу потрапляла у жорна перевірок, під підозру як потенційні вороги народу, позбавлялася роботи, волі, а іноді й самого життя. Сам Глущенко за цей час також побував на гачку у безжальної репресивної машини. Після поїздки до України в Головне управління державної безпеки НКВС СРСР надійшов документ, у якому його звинувачували в контрреволюційній діяльності.

«За повідомленням «Агафона», до Києва приїздив художник Глущенко, який конспіративно зв’язався з учасниками української націонал-фашистської організації художників. Ці контакти прикривалися виставкою картин, яку він організував. «Агафону» вдалося дізнатися про те, що українське фашистське підпілля через Глущенка підтримує зв’язок із закордонними українськими контрреволюційними групами…» На щастя, з цим «сигналом» уважно розібралися. Глущенка не стали чіпати, а «Агафона» викрили як провокатора. Про цю історію Микола Петрович так і не довідався.

 Упродовж якогось часу він мешкав у Москві. Йому подякували за плідну роботу у зовнішній розвідці і порекомендували в подальшому займатися творчістю. Микола Петрович і сам не наполягав на продовженні своєї утаємниченої діяльності, яка все ж була не для його творчої і вільнолюбної натури.

Для нього з дружиною і сином виділили невеличку кімнатку площею дев’ять квадратних метрів у комунальній квартирі. В таких умовах він починав новий етап свого життя. На побутову невлаштованість та інші незручності й негаразди намагався просто не звертати увагу. Він жадібно вбирав у себе нові відчуття і враження, які яскравими кольорами лягали на полотно.

З особливою місією до Берліну

Так проминуло кілька років. На Луб’янці про нього згадали на початку 1940 року. В Іноземному відділі під час бесіди з ним мова зайшла про радянсько-німецькі стосунки, про те, що одержувати інформацію стосовно справжніх планів і намірів Німеччини ставало все важче. За кожним радянським представником у цій країні здійснювалося ледве не цілодобове стеження, всі контакти відбувалися під пильним поліцейським наглядом. Керівництво зовнішньої розвідки ламало голову над тим, кого можна послати туди із розвідувальним завданням, щоб це не викликало зайвих підозр у німецької сторони. Вибір зупинився на ньому.

Для початку була організована зустріч Миколи Глущенка з головним референтом з питань культури Міністерства закордонних справ Німеччини Клейстом, котрий у цей час якраз перебував у Москві. Микола Петрович сподобався німецькому чиновнику, який показав свою обізнаність із творчим доробком художника і проявив зацікавленість у налагодженні радянсько-німецьких культурних зв’язків. Результатом подальшої нетривалої переписки і залагодження деяких формальностей  стало проведення виставки німецького образотворчого мистецтва у Москві. За її підсумками у німецькому посольстві відбувся прийом, на якому був присутній і Глущенко. Тут же з Клейстом  вдалося обговорити всі деталі проведення подібної виставки у Берліні.

Звичайно ж, у складі делегації був і Глущенко. Він виїздив з особливою місією. Йому належало зустрітися з представниками українських емігрантських кіл, які займали певне становище у суспільстві й мали широкі зв’язки, і від них дізнатися реальну картину про плани й наміри Гітлера щодо Радянського Союзу. Крім цього він повинен був відновити втрачені контакти з колишньою агентурою радянської розвідки, від якої тривалий час не надходило ніякої інформації. А ще він мав провести конспіративну зустріч з представником радянської зовнішньої розвідки для одержання від нього важливої зібраної інформації та додаткових вказівок.

Така зустріч відбулася на третій день роботи виставки. У результаті в Центр пішла дуже цінна інформація військово-політичного характеру, яку іншим шляхом передати було проблематично. Успішно пройшли й інші заплановані зустрічі. В останній день роботи виставки до павільйонів завітала поважна урядова делегація на чолі з міністром закордонних справ Ріббентропом. Був у її складі і добре знайомий Глущенку Клейст. Він радісно потис руку Миколі Петровичу і натякнув, що його очікує сюрприз.

Тим часом Ріббентроп говорив про зміцнення і розширення культурних зв’язків між Німеччиною і Радянським Союзом, про німецько-радянську дружбу. Він відзначав організаторів виставок, вручав їм грамоти і цінні подарунки. Потім узяв з рук помічника пакунок і, звертаючись до Миколи Петровича, промовив:

– Особливо хотів би подякувати за ініціативу проведення цих виставок пану Глущенку. Фюрер особисто цінує ваш талант і вважає одним з кращих пейзажистів Європи. На згадку про перебування у Берліні він передає вам у дарунок  альбом з власними графічними малюнками.

Крім альбому,  зацікавлення у керівництва радянської розвідки викликала важлива інформація військово-політичного характеру. У результаті на ім’я Сталіна й Молотова у червні 1940 року була терміново підготовлена доповідна записка за підписом Народного комісара внутрішніх справ СРСР. У ній відзначалося, що посланий у Берлін розвідник Ярема одержав від керівництва Українського наукового інституту, що працює в підпорядкуванні Міністерства пропаганди Німеччини, інформацію про підготовку Гітлера до війни проти Радянського Союзу.

Зокрема, цим інститутом, за завданням німецької адміністрації, в обстановці строгої секретності були видані німецько-українські словники для піхоти, льотчиків, великий словник спеціально для військово-топографічних, економічних і політичних оглядів регіонів України, готуються кишенькові словники й детальні топографічні карти всієї території України. У доповідній також наводилися слова керівника науково-дослідної частини інституту професора Кузелі: «Я маю відношення до провідних німецьких діячів і кажу прямо – війна буде…».

У творчому пошуку

Це було останнє розвідувальне завдання, яке виконав Микола Глущенко. Війна поставила крапку у його діяльності розвідника. Направляти його за кордон зі спеціальними завданнями уже не було ніякого сенсу. Для проведення розвідувально-диверсійних операцій добродушний, інтелігентний і мрійливий художник зовсім не підходив. У подальшому він займався лише творчістю і отримував від цього неабияке задоволення.

Щоправда, під натиском керівних партійних працівників йому довелося писати і картини в стилі соціалістичного реалізму. Так з’явилися полотна «Страта іспанських революціонерів», «Ленін біля стіни комунарів», «Смерть героя громадянської війни Василя Боженка», «Оборона Москви», «Букринський плацдарм» та інші. Незадовго до смерті він відібрав 250 робіт, виконаних у той період, і збирався їх спалити. Не хотів мати по собі такий спадок.

Пізніше їх знайшли у майстерні на антресолях, і Міністерство культури УРСР передало картини на зберігання до музеїв, але без права експонування. А подарований Гітлером альбом, яким після смерті художника цікавилися українські радянські урядовці, безслідно зник. Можна лише уявити, яка його вартість у приватних колекціонерів.

А картини самого Миколи Глущенка сьогодні оцінюються від кількох тисяч до кількасот тисяч американських доларів, особливо ранні його роботи в стилі імпресіонізму.

Аж до самої смерті Миколи Глущенка ніхто з його оточення так нічого й не знав про його нетривалу розвідувальну діяльність. Життя художника обірвалося 31 жовтня 1977 року. Поховали його на Байковому цвинтарі у Києві. Щороку до його монументу приходять і співробітники Служби зовнішньої розвідки України, щоб згадати про його участь у розвідувальній діяльності і вшанувати як видатного українського митця.

 

Досьє:

Глущенко Микола Петрович народився 17 вересня 1901 року у Новомосковську Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). У 1918 році закінчив комерційне училище в м. Юзівка (нині Донецьк). Під час громадянської війни опинився за кордоном. У 19201924 роках навчався в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі. З 1925 по 1936 рік проживав у Парижі. У цей час був залучений до роботи у радянській зовнішній розвідці. Решту життя присвятив творчості. З 1944 року мешкав

Коментарі

kazmetal l.com