ТАЄМНИЙ ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІІ

У надскладних умовах агресії проти молодої Української держави вони жили, боролися і вмирали за Україну. В нерівному протистоянні більшість із них не зламалася, не зневірилася, не опустила руки навіть тоді, коли танули останні надії захистити нашу державність… Нещодавно було презентовано нову книжку Олександра СКРИПНИКА «Таємний легіон Української революції» – про драматичні долі розвідників доби Української революції 1917–1921 років та періоду діяльності національних спецслужб в умовах еміграції. Сьогодні ми публікуємо розповідь про одного із найяскравіших тогочасних персонажів – Миколу КРАСОВСЬКОГО.

 Від поліцейського пристава – до керівника розшукового відділення Києва

Микола Красовський, як ніхто інший, достеменно знав усі перипетії того, що сталося в той день у Києві на Подолі й що нанизувалося на ті страшні події усі наступні дні, місяці, роки. Дата 12 березня 1911 року стала знаковою для нього. Вона закарбувалася на все життя.

Йому навіть уві сні приходив нещасний Андрійко Ющинський, благаючи знайти й покарати своїх справжніх убивць. Снився розгублений Менахем Мендель Бейліс, якого даремно підозрювали у вбивстві хлопчика. Снилися присяжні засідателі й адвокати, продажні прокурори, експерти й міністри, невдоволені ходом розслідування журналісти і відомі на увесь світ письменники, котрі вимагали справедливого суду.

Ті сни спорадично приходили до нього уночі ще тоді, коли він по гарячих слідах розслідував справу, і коли був відсторонений, бо занадто близько підійшов до розкриття. Не полишали й пізніше, коли неофіційно відшукував докази далеко за океаном, і коли обійняв посаду керівника розвідувального підрозділу при Генеральному штабі армії Української Народної Республіки.

Споглядаючи за тим, як Микола бідкається, що справжні винуватці досі не покарані, його батько, православний київський священик отець Олександр, якось зауважив:

– Не переймайся ти так цією справою. Зрештою, є суд Божий. Винуватці неодмінно постануть перед ним. Їх не омине Божа кара за жахливе убивство.

– А я хочу, аби вони зазнали покарання ще на цьому світі, – стояв на своєму син. –  І щоб усі це побачили. Щоб це стало уроком для інших. А ще це дуже важливо особисто для мене. Моя душа не знатиме спокою, допоки істина не восторжествує.

Отець Олександр добре знав, що син, коли вже щось задумав, ніколи не відступиться. Так було свого часу і з вибором професії. Дізнавшись, що Микола хоче служити у поліції, він не став на заваді цьому, лише зауважив: «Це твій вибір. Одне прошу: завжди чини по совісті, шануй своє добре ім’я, дотримуйся законів земних, та спершу Божих. І якщо доведеться робити вибір, май силу і мужність не порушити саме Божих заповідей, навіть якщо це коштуватиме тобі кар’єри чи якихось земних благ. Не спокушайся владою. Пам’ятай, що ліпша похвала не від начальства, а від людей, яким служиш. За цим благословляю тебе. Живи з Богом».

Красовский

Починав Микола Красовський  свою службову діяльність у 1903 році помічником поліцейського пристава у Ніжині Чернігівської губернії. З 1907 року працював у Київській міській поліції спершу наглядачем, а згодом виконувачем обов’язків начальника розшукового відділення. Швидкому кар’єрному злету сприяли природні здібності, прагнення будь-що докопатися до суті, принциповість, непоступливість і професійне самолюбство, яке не дозволяло йому працювати абияк.

Красовський особистим прикладом показував підлеглим, як слід розкривати злочини, зумів налагодити взаємодію у розшуковій роботі з керівництвом усіх поліцейських відділків. Активніше й ефективніше запрацювала його таємна агентура. Протягом короткого проміжку часу, очолюючи кримінальний розшук Києва, він розкрив десятки резонансних злочинів і зарекомендував себе одним із кращих розшуковців.

Водночас заздрість до здобутків Красовського, його успішність, вимогливість і непоступливість не давала спокою окремим колегам. На його адресу посипалися звинувачення у нібито привласненні коштів, вилучених у затриманих, що аж ніяк не відповідало дійсності. Попри це, його все ж відсторонили від справ.

Наступні півроку ознаменувалися низкою нерозкритих злочинів, і керівництво міста змушене було повернути Красовського на ту саму посаду. Він не озлобився, бо ще від батька перейняв добру рису – вміння прощати. Натомість вирішив бути відкритішим у роботі й ближчим до киян.

Він започаткував прийом відвідувачів щоденно з 11-ї до 13-ї години у приміщенні розшукового відділення по вулиці Ярославській, 38 і, незалежно від цього порядку, у власній квартирі на Маловолодимирській, 20. Цей порядок навіть опублікували у довіднику міста. Кияни охоче приходили на прийом, бо зустрічали розуміння і бажання допомогти.

Однак призначений у 1910 році на посаду завідувача розшукового відділення новий начальник чомусь не поділяв стилю керівництва Красовського. А можливо, не бажав мати поряд авторитетного і цілком зрілого професіонала. Одне слово, не спрацювалися, і Микола перевівся на посаду пристава 3-го стану містечка Ходорів Сквирського повіту. На цій посаді у травні 1911 року його застала несподівана звістка з Києва. За наказом губернатора його відряджали для проведення незалежного розслідування резонансного убивства 13-річного Андрія Ющинського.

Справа Бейліса

Підліток зник ще 12 березня. Того дня він не повернувся додому ночувати. Мати і вітчим спершу вирішили, що хлопець залишився у тітки. Та наступного ранку вдарили на сполох, повідомили про зникнення у поліцію і дали оголошення в газету «Київська думка».

За вісім днів понівечене, зв’язане і знекровлене тіло хлопчика знайшли у печері поблизу цегельного заводу єврейського купця Зайцева на Подолі. На тілі нарахували 47 колених ран, завданих великим шилом, включно з 13 ранами на скроні й тім’ї, внаслідок чого він зійшов кров’ю і помер.

Бейліс_2

Вбивство сталося напередодні єврейської Паски. Одразу ж пішли чутки, ніби євреям потрібна кров дитини чи підлітка. Були навіть звернення у газетах, щоб християни берегли своїх дітей, бо наближається небезпека.

У скоєнні злочину прокуратура намагалася звинуватити прикажчика цегельного заводу, 39-літнього Менахема Менделя Бейліса, який нібито здійснив ритуальне вбивство з метою одержання християнської крові для приготування маци, яка випікається за єврейським релігійним обрядом до Паски. Це було якоюсь нісенітницею і не вписувалося ні в які рамки і канони.

Але те обрання Бейліса на роль убивці не було випадковим. Він жив поблизу місця злочину, колись ганяв дітей, котрі бавилися на території цегельного заводу. Тож кандидатура підходила для того, аби звинуватити чоловіка в усіх гріхах.

Російські чорносотенні організації в Україні одразу висунули версію про ритуальний характер убивства. Вони мали на меті підбурити українців до антисемітських акцій. За підтримки міністра юстиції Російської імперії Щегловітова вони робили все від них залежне, щоб довести провину Бейліса.

Залучені владою до слідства детективи з Бердичева і Петербурга та відомі київські експерти намагалися довести, що така версія є правильною. Натомість процес набув широкого розголосу через суспільний резонанс у пресі, як лівій, так і правій. Для захисту Бейліса створили спеціальний громадський комітет, який очолили барон Гінзбург, брати Бродські та інші авторитетні особи.

На сторінках лівої преси з’явився протест під заголовком «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений письменником Володимиром Короленком і підписаний Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, Олександром Купріним, Дмитром Мережковським, Олександром Блоком, Максимом Горьким, Федором Сологубом, Леонідом Андрєєвим та іншими інтелектуалами і громадськими діячами.

Зрештою, розслідування загальмувалося. Залучаючи до нього Миколу Красовського і наділяючи його особливими повноваженнями, київська влада сподівалася на його досвід і наполегливість. А сам він отримував шанс втерти носа своїм недоброзичливцям.

Після перевірки деяких хибних версій Красовський  дійшов висновку, що Андрія Ющинського убив не Бейліс, а члени місцевої банди, які займалися пограбуваннями. Детективу стало відомо, що хлопець товаришував із сином очільниці київських грабіжників Віри Чеберяк Євгеном. Юнаки посварилися через якусь дрібницю, і Андрій нібито пообіцяв розповісти сусідам про Євгенову злодійку маму і про її участь у нещодавніх грабунках, як і про те, що вона вдома переховує викрадені речі.

Бейліс_1

Це дійшло до жінки. Син усе розказав, не подумавши про наслідки. Такий розголос був ні до чого. Тому Андрія Ющинського вбили. Причому скоїли це у такий спосіб, щоб усе нагадувало ритуальне вбивство. Тіло ж перенесли на територію цегельного заводу єврейського купця Зайцева.

У процесі розслідування справи Красовський, намагаючись відтворити  обставини скоєння злочину, пояснював, що злодії хотіли цим самим спровокувати єврейський погром. Їм це було вигідно. Адже під час минулого погрому в Києві у жовтні 1905 року квартира Чеберякових стала справжнім складом награбованого погромниками єврейського майна. Бандити хотіли поживитися знову в разі нових погромів.

На вимогу детектива Віру Чеберяк заарештували, але одразу ж випустили «за відсутністю доказів», хоча, як з’ясувалося потім, їх було більше, ніж достатньо. Згодом Красовський знову взяв її під варту, щоб вона не чинила тиску на свідків, але, згідно з письмовим розпорядженням прокурора окружного суду, змушений був її випустити.

Самого ж Красовського та інших детективів, які вели розслідування не так, як їм було наказано, проявили принциповість і намагалися притягнути до суду справжніх винуватців, усунули від розслідування. Цьому посприяли й київські чорносотенці – члени місцевої організації «Двоголовий орел». Це вони стали поширювати чутки, що Красовського підкупили. Почався шалений тиск і на тих, хто ініціював його залучення до справи.

Невдовзі його відсторонили від розслідування, а згодом взагалі звільнили з поліції. Це було справжнім ударом. Ударом по його репутації справжнього професіонала і по самолюбству. Інший проковтнув би цю гірку пігулку і змирився. Та не Красовський. Навпаки, такий поворот подій спонукав його до нових дій. Він узявся за незалежне приватне розслідування.image002

Певною розрадою і втіхою став для нього вирок у справі. Суд присяжних виправдав Менделя Бейліса, водночас під тиском прокурорів і продажних чиновників визнавши, що вбивство було ритуальним.

Та Красовський разом з адвокатами, журналістами і представниками прогресивної громадськості на цьому не зупинилися. Вони не могли змиритися з таким рішенням. Колишній детектив і надалі прагнув притягнення справжніх винуватців і свідків убивства до відповідальності, попри те, що частина з них невипадково залишила Київ і переховувалася в інших містах і навіть країнах. Він уже не зупинявся ні перед чим. Навіть перед поїздкою до Сполучених Штатів Америки, аби відшукати там важливих свідків у справі.

На службі Українській державі

Після звістки про повалення самодержавства у лютому 1917 року Микола Красовський повернувся до Києва. Українська Центральна Рада, що шукала кадри для залучення на свій бік, запросила його на службу як офіцера, котрий сприйняв ідею національної державності. Відіграла визначальну роль його репутація справжнього професіонала, чесної, принципової і непідкупної людини. А ще свіжими в пам’яті були враження від його участі у розкритті резонансних справ у Києві, зокрема і роль у розслідуванні убивства Андрія Ющинського.

– У мене є лише одна умова, – зауважив він під час співбесіди. – Дати мені можливість притягнути до відповідальності злочинців, які вбили безневинного хлопця.

Йому пообіцяли всіляке сприяння. Та спершу попросили сконцентрувати всі зусилля на наведенні порядку в місті, де криміналітет вів себе у ті дні нахабно, відчуваючи безкарність через відсутність міцної влади.

Красовського одразу призначили комісаром кримінально-розшукового відділення міліції Києва. Столичний кримінальний розшук він очолював до червня 1918 року і зробив у цей час чимало для боротьби зі злочинністю. Та за невідкладними щоденними клопотами руки до тієї справи, яка йому вже багато років не давала спокою, все не доходили.

На заваді цьому став і переворот, який проголосив Павла Скоропадського Гетьманом Української Держави. Микола Красовський не сприйняв нової влади. Він став членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором, входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Комітет мав підготувати збройне повстання і нормалізувати ситуацію у країні, а ще – арештувати близько тридцяти найвпливовіших осіб, які активно співпрацювали з німцями. Важлива роль у цій справі відводилася Миколі Красовському.

Однак німецька контррозвідка швидко вийшла на слід організаторів і виконавців викрадення. У липні 1918 року Миколу Красовського разом з іншими заарештували і за вироком німецького воєнно-польового суду засудили до двох років тюремного ув’язнення. Та посидіти за ґратами довелося лише півроку.

Після зречення Гетьманом Скоропадським влади Миколу Красовського разом з іншими арештантами звільнили у грудні 1918 року. Невдовзі його запросили на роботу до Міністерства внутрішніх справ УНР. Відновлюючи старі контакти, він випадково дізнався, що упродовж останніх місяців Віра Чеберяк попалася на продажі зброї і була за це розстріляна. А один із головних убивць Андрія Ющинського – такий собі Сингаєвський – був заарештований у іншій справі. На пропозицію розповісти всю правду про вбивство Ющинського в обмін на помилування рішуче відповів: «Розкажу – уб’ють свої». І все ж його розстріляли.

«Ось і дістала їх Божа кара», – подумки завважив Красовський. Та полегшення від цього не прийшло. Він ще прагнув відкритого й справедливого суду і сподівався, що зробить усе, щоб це сталося.

На чолі Інформбюро

Водночас за Директорії УНР нагально постало питання про удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів із широкомасштабним планом дій. З урахуванням великого досвіду оперативно-розшукової діяльності Миколи Красовського військове командування направило його у розпорядження Розвідочної управи Генштабу Армії УНР і призначило керівником Інформаційного бюро.

Раніше Інформбюро існувало при Корпусі військової жандармерії. З переведенням його у травні 1920 року в підпорядкування Розвідочній управі Генштабу воно мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки і стати, по суті, окремою спецслужбою, хоч це і викликало певні дублювання у роботі Розвідочної управи. Щодня начальник Інформбюро особисто робив доповіді начальнику Генштабу або керівникові військового відомства, і це суттєво підвищувало його статус.

На чолі цієї розвідувальної структури Микола Красовський відзначався принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяв організації агентурної роботи, персонально працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. Він розробив низку нормативних документів, закладаючи в них своє бачення цієї специфічної діяльності і наголошуючи на головних особливостях для національних кадрів розвідки і контррозвідки.

У передмові до однієї з інструкцій він зазначав: «…Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар Божий – талан, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором».

Під його началом підлеглі діяли сміливо, впевнено і рішуче. Неспроста більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали «петлюрівською ЧК».

Водночас через свою принципову позицію й рішучість у відстоюванні власної точки зору з багатьох питань Микола Красовський неодноразово мав конфлікти з вищим керівництвом, яке не вельми добре розбиралося не те що в делікатних питаннях оперативної роботи, а навіть у військовій справі. Були випадки, коли його намагалися відсторонити від посади, дорікаючи колишньою багаторічною службою за царського режиму. При цьому вимагали, щоб при передачі справ своїм наступникам він надав звіт про всіх осіб, з якими підтримував агентурні зв’язки у ході виконання розвідувальних завдань.

Але жодного разу Красовський на це не пішов і не розкрив особисті оперативні джерела, надбані ним за всі роки служби. А багато з них працювали й за кордоном і упродовж багатьох років не поривали контактів із ним, всіляко довіряючи.

Після еміграції українського уряду і військових частин  Інформбюро ще упродовж якогось часу діяло  у 1920–1921 роках на території Польщі. Однак за відсутності коштів на утримання підрозділ згодом був виведений зі складу Генштабу Армії УНР. Низка його співробітників, зокрема й Красовський, за взаємною домовленістю керівників двох союзницьких військових відомств продовжила службу у ІІ відділі Генштабу Польщі, який займався питаннями розвідки і контррозвідки.

Та в листопаді 1921 року Красовського поновили на попередній посаді. Він отримав надзвичайні повноваження для організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, зокрема в таборах перебування українських вояків у Польщі.

Та поступово робота згорталася. Він відійшов від справ і оселився в Рівному. Там уже мав багато часу для роздумів і осмислення свого життя, сповненого багатьох подій. Не раз розмірковуючи над минулим, він подумки знову й знову повертався до справи Бейліса. І хоч сам головний фігурант на той час уже емігрував із сімейством до США, а когось із винуватців убивства Андрія Ющинського доля покарала, а когось тимчасово зоставила на волі, він не полишав надії на те, що справу колись переглянуть. З вірою у це засів за написання мемуарів.

1111Напевне, ці мемуари могли пролити світло на якісь нові обставини і на долю самого автора. Та ні слідів рукопису в архівах, ні інформації про подальшу долю Миколи Красовського знайти не вдалося.

 

Олександр СКРИПНИК

 

 

 

Коментарі

kazmetal l.com