КУРЙОЗИ У РОЗВІДЦІ ПІД НОВИЙ РІК

Розвідка – це специфічне ремесло і складна наука. А ще дехто порівнює її з мистецтвом і театром, де є сценаристи і режисери, актори і глядачі, художники-декоратори, костюмери, гримери, фахівці з реквізиту та театральних спецефектів. У цьому особливому дійстві цінується вміння імпровізувати находу, швидко реагувати на зміну обстановки і грати різні ролі. Не дивно, що при цьому нерідко трапляються різноманітні курйозні історії, адже всього не передбачиш. Деякі з таких випадків пригадалися напередодні Нового року.

«Jingle Bells, Jingle Bells…»

Ця історія сталася наприкінці грудня, якраз під Новий рік. Одна група майбутніх розвідників на практичних заняттях мала у визначеному місці закласти тайниковий контейнер. Перед іншою ж поставили завдання вистежити і затримати «шпигунів», які прийдуть вилучати закладку.

Здавалося, засідку влаштували за усіма правилами оперативного мистецтва. Одні в білих маскувальних халатах сховалися під купою снігу, інші під виглядом спортсменів розминалися на свіжому повітрі, ще когось вирядили під прибиральника снігу з широкою лопатою. Усі з нетерпінням очікували свою потенційну жертву, яка, за загальним уявленням, мала прийти у діловому, спортивному костюмі чи в джинсах і теплій куртці.

Кожного перехожого ще віддалік пильно вивчали і просвічували очима, намагаючись інтуїтивно розпізнати потенційного іноземного розвідника. На юнаків, дівчат і пенсіонерів уваги практично не звертали. Закохану парочку уважно провели поглядами. Нічого підозрілого. Жінка з сумкою, повною продуктів з магазину, також не викликала підозри. Дід Мороз з довгою білою бородою, великою палицею в руці, червоною торбою за плечима і в супроводі Снігуроньки нагадав, що в школах і дитячих садочках уже повним ходом ідуть новорічні святкування.

Колоритні казкові персонажі неквапливо йшли алеєю, вітаючи перехожих зі святом, при цьому Дід Мороз погано тримався на ногах. Вочевидь, план по привітаннях за день уже перевиконав. У нього з рук постійно випадала палиця, а з голови спадала шапка. Снігуронька щоразу нахилялася і подавала йому речі, а він увесь час наспівував «Jingle Bells, Jingle Bells…»

Майбутні розвідники з посмішкою на обличчі спостерігали за цим дійством і по-доброму заздрили такій безтурботності. Вони й самі ладні були податися до магазинів за новорічними подарунками, але навчальний процес вимагав іншого. З цього приводу викладач із сорокарічною вислугою любив їм повторювати: «Для вас вихідні і святкові дні нерідко можуть стати напруженими буднями, така специфіка нашої роботи».

Слова новорічної пісні вже лунали в кінці алеї, до місця закладання тайникового контейнера підходили все нові й нові перехожі, але ніхто не нахилявся і не робив спроби щось підібрати у тому місці, де нібито й досі мала лежати зім’ята пивна бляшанка, а всередині неї – «шпигунські матеріали».

Так тривало ще упродовж якогось часу, аж поки посередник навчальної гри не дав команду відбою. Прибиральник снігу зітхнув з полегшенням. Хлопці в білих маскувальних халатах, які посиніли від холоду й нерухомості під кучугурою снігу, щосили хукали на заціпенілі руки. Вони ще не могли до пуття збагнути, чому ніхто не прийшов за шпигунським контейнером, аж доки не пересвідчилися, що його немає на тому місці, де він мав лежати. Невже прозівали?!

А під час підбиття підсумків усі були просто шоковані, коли двері навчального класу відкрилися і всередину зайшли Дід Мороз і Снігуронька. Вони зняли з себе новорічні костюми, і всі пізнали в них своїх колег з іншої групи. Поволі з червоної торби для подарунків ті вийняли і поклали на стіл злощасну пивну бляшанку. Лише тоді стало зрозуміло, чому Дід Мороз так часто нагинався за палицею, яка постійно випадала з рук, і за шапкою, що погано трималася на голові…

На грані провалу

Інша історія сталася у ФРН у 1960-ті роки з мелітопольцем Федором Хільком – досвідченим розвідником-нелегалом. Було це взимку в один із різдвяних днів. Співробітники радянської легальної резидентури свідомо вирішили проводити цю ризиковану операцію на новорічні свята, коли пильність контррозвідки знижувалася. Під виглядом виїзду за місто на прогулянку вони безтурботно милувалися живописним заміським пейзажем. Біля однієї з ферм зробили зупинку, вийшли з автомобіля, запалили цигарки. При цьому непомітно прикріпили до однієї з металевих рейок, призначених для огорожі з  колючого дроту, магнітний контейнер.

Через дві години, близько дев’ятої вечора, на це місце приїхав Федір Хілько. Авто лишив на узбіччі дороги, а сам пішов уздовж огорожі, дослухаючись до навколишньої тиші. Надворі було безвітряно, лише дрібний сніг поволі падав донизу, вкриваючи землю тонким білим шаром. Морозець одразу почав пощипувати за руки і щоки. А в помешканні, яке він винаймав, було тепло і затишно Там на нього чекав святковий стіл і новорічна ялинка. За якусь годину він мав туди повернутися.

Ще раз озирнувшись  і не помітивши нічого підозрілого, він легко зняв невеликий контейнер зі зворотного боку стійки. Потім, під виглядом того, що витирає від бруду черевики, став знищувати сліди, залишені ним і його колегою на снігу. І в цю мить здригнувся від окрику: «Стояти на місці! Що тут робите?»

Федір укляк як укопаний. Секунди почали тягнутися довгою вервечкою, і він усвідомив, що так буває не лише в кінофільмах, а й в житті. «Спокійно. Не панікувати. Зібратися», – такі установки автоматично, на підсвідомому рівні почали пульсувати в голові ще до того, як він збагнув, що сталося. Свого часу він наполегливо опановував методику аутогенного тренування, складав для себе установки й словесні формули на різні випадки життя і вміло ними користувався. Особливо це ставало в нагоді, коли виникала потреба швидко розслабитися після нервового напруження, на якусь мить відключитися від проблем, аби усього себе зібрати до купи і з новими силами працювати далі.

Та зараз ситуація була зовсім іншою. У контейнері знаходились засоби для тайнопису, інструкції з Центру й інші матеріали, що очевидно вказували на сферу діяльності їхнього власника. «Це провал», – перше, що спало на думку. Федір повернув голову і побачив незнайомця з вівчаркою, яка гарчала і поривалася до нападу, а позаду – колючий дріт. Проте замішання тривало лише якісь секунди. Швидко опанувавши себе й збагнувши, що перед ним не представник контррозвідки або поліції, а тутешній мешканець, який охороняє із собакою свою приватну власність, Хілько почав жартома пояснювати своє перебування на цьому місці потребою сходити в туалет.

Хіба міг він передбачити, що саме напередодні трапиться якась крадіжка на фермі, і її господар захоче організувати приховане спостереження за територією зі своєю вівчаркою на випадок повторного візиту  нежданих гостей?!

Зустрів старого друга…

А цю новорічну історію розповів мені ще за життя легендарний ветеран української зовнішньої розвідки генерал-майор у відставці Василь Омелянович М’якушко. Він увійшов в історію як багаторічний керівник зовнішньої розвідки України у 1960 – 1980-ті роки, почесний президент Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України.

Василь Омелянович був бажаним гостем на багатьох урочистих заходах у СЗР України, виступав перед співробітниками, ділився спогадами про розвідувальні операції, передаючи свої знання і досвід новому поколінню українських розвідників, завжди вражав своїм оптимізмом, гарною пам’яттю і добрим гумором.

Упродовж майже шести років працював у радянській розвідувальній резидентурі в Парижі, добував інформацію науково-технічного, економічного, політичного характеру, зустрічався з агентами, вилучав контейнери з тайникових схованок, брав участь у ризикованих операціях.

А одного разу із Центра надійшла телеграма з вказівкою передати пакет одному чоловікові. Справа звичайна: пакет заздалегідь присилають  дипломатичною поштою. Що в ньому, ніхто не знає і не повинен знати. У телеграмі зазначається час, місце зустрічі, прикмети людини, пароль і відгук. Потрібно вчасно прийти на обумовлене місце, не привівши за собою «хвоста», переконатися, що немає стеження і за тим, хто згодом з’явиться, зайти в затишне місце, де менше всього можна бути поміченим сторонніми, швидко передати пакет і розійтися. Головна увага при цьому приділялася тому, хто приходив на зустріч. Найчастіше в цій ролі виступав розвідник-нелегал, якого нізащо  не можна було засвітити.

Василь М’якушко прийшов на обумовлену зустріч біля входу в кінотеатр з журналом у лівій руці і почав чекати. Раптом дивиться й очам своїм не вірить: до нього наближається однокашник Віктор з розвідувальної школи.  Мало того, що вони разом навчалися, так ще й грали у волейбол, ходили в сауну, загалом, мали дружні стосунки. Той теж зрадів, упізнавши його.  При цьому навіть не намагався сховати посмішки на обличчі. Підійшов ближче й говорить:

– Привіт, Василю, тобі й пароль казати?

Довелося, стримуючи емоції, шикнути на нього й таки зажадати назвати пароль і прямувати за ріг будинку. Там відразу непомітно передав йому пакет, запитав, як справи, і вже зібрався йти, але старий друг несподівано запропонував:

– А давай он у те кафе зайдемо, хоч по п’ятдесят крапель коньячку  вип’ємо за зустріч і за Новий рік.

Тоді якраз були різдвяні дні, по-святковому прикрашені вітрини магазинів і красива ілюмінація додавали святкового настрою, усміхнені парижани безтурботно гуляли тротуарами, сиділи у численних ресторанах і кав’ярнях.

– Та не можна нам довго разом перебувати, – відповів М’якушко, – це ж порушення всіх правил конспірації.

– Послухай, Василю, – продовжував Віктор, у якого було на той час інше ім’я, про яке М’якушко не мав права знати, – ти, напевне, увечері приходиш додому до дружини, до дітей, ви разом спілкуєтеся, і сьогодні сидітимете за столом біля новорічної ялинки, а я вже не один рік бовтаюся один, за домівкою дуже скучив.

Говорить він це, а в самого на очах аж сльози блищать. Шкода М’якушці його стало, і він піддався на умовляння. Зайшли вони в кафе, випили кави з коньяком за зустріч і за Новий рік, побажали один одному міцного здоров’я і успіхів у роботі, поговорили кілька хвилин і розійшлися. Потім Василь Омелянович сів у машину, а колега, що його підстраховував і здійснював контрспостереження, відразу почав висловлювати претензії:

– Ти що собі дозволяєш, так не можна…

Довелося, звичайно, пояснити ситуацію, але він все ж  сказав, що буде доповідати про це керівництву. Наступного дня  Василя М’якушка  викликав до себе резидент. Коли він зайшов, то побачив у кабінеті вчорашнього напарника й відразу все зрозумів. Почав знову все пояснювати й виправдуватися, але ніякі доводи не допомагали. Один «залізний» аргумент суворого, але справедливого шефа все перекривав.

– Уяви собі, – повчав він, – раптом через якийсь час у твого знайомого трапиться провал, і почнуть розбиратися, аналізувати кожен його крок, кожну зустріч і операцію за весь період роботи. Дійде й до цього випадку. І може так трапитися, що через свою дурість ти станеш винуватим, засвітивши його.

На завершення бесіди резидент пообіцяв про все доповісти в Центр. Але зробив він це чи ні, Василь Омелянович так і не дізнався. Зате урок із цього випадку він виніс на все життя й згодом не раз розповідав про це своїм підлеглим, наставляючи їх перед відправленням за кордон.

А з другом вони пізніше якось знову зустрілися, уже після повернення на батьківщину. Згадали про той епізод, посміялися від душі, але все ж  погодилися, що пильність втрачати не можна за жодних умов.

Натюрморт із «жучком»

Наступну новорічну історію розповів мені підполковник запасу Володимир Якименко, який мешкає в Києві. Володимир Степанович – майстер на всі руки, все життя захоплюється малюванням. Стіни його квартири від підлоги до стелі обвішані власноручно написаними картинами. Рами до них також сам вирізав з дерева.

Якось підрозділ, у якому він служив у Німецькій Демократичній Республіці, здійснював розробку чоловіка, який підозрювався у причетності до агентури однієї з іноземних спецслужб. Для документування його протиправних дій керівництвом було прийнято рішення про встановлення у нього вдома спецтехніки, іншими словами – «жучка». Обмірковуючи цю комбінацію, зійшлися на тому, що ліпше всього приурочити цей захід до його дня народження, який наближався, і до святкування Нового року. Буде якраз нагода навідатися до помешкання і вручити такий подарунок, який той триматиме на чільному місці, а всередину вмонтувати радіозакладний пристрій. Водночас розмірковували над варіантами, як спецтехніку після того, коли закінчиться робота джерела живлення, непомітно забрати з будинку.

– Я запропонував умонтувати «жучка» в підрамник картини, – згадує Володимир Якименко, – і через нашу довірену людину з близького оточення підозрюваного вручити подарунок. Для цього довелося виготовити дві абсолютно однакові картини з такими ж рамами і підрамниками. Ця робота видалася доволі цікавою. Картини писалися одночасно: робився мазок на першому полотні і потім тією ж фарбою такий самий на іншому. Коли роботи поставили поряд, колеги не змогли їх розрізнити.

Новорічний подарунок іноземцю дуже сподобався, і того ж дня зайняв місце на стіні робочого кабінету. Решта, як кажуть, була справою техніки  і оперативного мистецтва.

Під звуки «Місячної сонати» Бетховена

Наприкінці грудня радянському розвіднику в одній з європейських країн надійшла радіограма з Центру, у якій повідомлялося про заплановану зустріч з кур’єром у паризькому ресторані на різдвяні свята. Він добре знав цей ресторан Дюваля, адже сам обрав його місцем для проведення таких конспіративних зустрічей.

У призначений час розвідник прийшов на вулицю Мадлен. Він поволі наближався до знайомого будинку, іноді зупинявся біля вітрин магазинів, робив вигляд, що цікавиться виставленими товарами, а сам крадькома поглядав, чи не привів за собою «хвоста». Кур’єр мав сидіти за столиком у сірому твідовому жакеті, білій сорочці без краватки і смакувати з бокала червоне вино. Він його особисто не знав, та був певен, що за вказаними у радіограмі прикметами легко пізнає.

Доки дістався потрібного будинку, встиг підмерзнути. Та ось і знайомий ресторанчик. З думкою про те, що за мить зайде у затишну залу і зігріється, розвідник ступив на східці, але в наступну ж мить розгублено закляк на місці. «Виставка-продаж піаніно», – прочитав вивіску над дверима. Не вірячи своїм очам, усе ж зайшов усередину й побачив більше десяти музичних інструментів. За одним із них сиділа жінка і натхненно виконувала «Місячну сонату» Бетховена.

Розгубленість тривала кілька секунд, та йому здалося, що цілу вічність. Стільки думок за цей час промайнуло в голові! Та найбільше переймався тим, як тепер пізнає кур’єра у сірому твідовому жакеті, білій сорочці без краватки і з бокалом червоного вина у руці.   Він вийшов на вулицю, аби ще раз пересвідчитися, чи нічого не переплутав. Перейшов на інший бік вулиці, поглянув на фасади будинків. Ніби все вірно. Роздивляючись навкруги і намагаючись розгледіти з-поміж перехожих, одягнутих у теплі пальта й куртки, потрібного чоловіка, ледве не зіштовхнувся з поліцейським, який стояв на розі.

– Даруйте, мсьє, – промовив розвідник, – я шукаю ресторан Дюваля. Він був у цьому будинку, якщо я нічого не переплутав.

– Дивно, – промовив поліцейський, з цікавістю спрямувавши свій погляд на розвідника.

– Що дивно? – не зрозумів той.

– Дивно, що ви вже другий чоловік, який упродовж останніх п’яти хвилин розпитує мене про цей ресторан, який закрився багато місяців тому.

І він кивнув у бік чоловіка, який неподалік роздивлявся театральні афіші. Той інтуїтивно відчув чи то боковим зором помітив, що мовиться про нього, розстебнув довге чорне пальто, ніби хотів щось дістати з внутрішньої кишені, і в ту саму мить розвідник помітив на незнайомцеві сірий твідовий піджак і білу сорочку.

– Ще раз перепрошую, мсьє, – відкланявся він поліцейському, зауваживши при цьому щось про те, який швидкоплинний час і як усе змінюється, й попрямував вулицею повз театральну афішу, багатозначно подивився в очі чоловікові, який стояв біля неї, і поволі став віддалятися під звуки «Місячної сонати». Він був певен, що той за якусь мить піде за ним слідом…

 

Олександр СКРИПНИК

Коментарі

kazmetal l.com