ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ

Чого хоче бізнес у найкоротші терміни – це лібералізації та спрощення адміністрування податкової системи, яка би мотивувала роботодавців, насамперед, детінізувати заробітну плату та економіку країни в цілому, а також приведення її до аналогів успішних європейських країн.

Адже національна  податкова система змінюється мало не кожен день, і саме тому нині ніхто не може назвати, який відсоток бізнесу знаходиться в тіні. Хоча «тінь» на те і «тінь», що її неможливо обрахувати. Експерти посилаються на цифри із «франкостелі»: за однією версією, в «тіні» перебуває третина економіки, за другою – трохи більше 40%, за третьою – майже всі 90%.

Знайти достовірні дані щодо того, скільки виробництва приховано від суспільства, хто і скільки краде у держави й у самого себе, скільки «зависло» в сірій зоні, неможливо. Таких досліджень ніхто ще не оприлюднював.

Якщо в розвинених економіках головним джерелом надходження в бюджет є заробітна плата, то в Україні – акцизний збір, податок на додану вартість, причому, більшою мірою – податок на імпортні товари. Тож не дивно, що незважаючи на всі урядові зусилля по залученню до країни інвестицій, український бізнес так і не став привабливим для іноземних інвесторів.
Головним шоком для європейців є подвійні стандарти української дійсності, демонстровані  корупційними та офшорними  скандалами останнього часу. Одні й ті самі люди, переважно політики та можновладці, уникаючи оподаткування власного бізнесу, говорять про необхідність реформ, при цьому використовують всі способи, щоб реформи не торкнулися їх бізнесових інтересів.

Інформаційний простір заповнений піаром дерегуляції, а  в результаті плодяться нові бюрократичні структури з необмеженими корупціогенними можливостями.

Гарантується захист приватної власності, а суди приймають рішення на користь того, хто запропонує більш переконливий хабар.

У підсумку європейці примітивно бояться впускати в євросім’ю державу, у якій не працюють закони, віджимаються бізнеси, процвітає корупція.

Практично у всьому світі корупцію на найвищих ешелонах влади породжує зростання великого бізнесу з політиками. Це повсюдна біда усіх демократій – як ліберальних західних, так і псевдодемократичних авторитарних режимів третього світу.

Все просто – на вибори потрібні гроші. Гроші політики беруть у своєму бізнесі чи у дружніх бізнесменів, а після перемоги відпрацьовують їх усіма способами – від лобізму до прямого розподілу держбюджету.

Чи вдасться хоча б в цей раз урядові розірвати це замкнуте коло?

На жаль, Кабінет Міністрів, оновлений лише «технічно», за квотним принципом, в якому є брак досвідчених управлінців-практиків, як цього вимагала громадськість, не викликає особливої довіри у суспільства. Адже не відбулося серйозного публічного аналізу роботи попереднього уряду, діагностики соціально-економічної ситуації, не для політичної розправи над новими «папєрєдніками», а для забезпечення відповідальності кожної із гілок влади за свою діяльність. До речі, можливо з плином часу їх діяльність визнаватиметься найкращою за всю історію незалежності.

Потім, нелогічно, коли в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої народними депутатами, відсутня цифрова дорожня карта її виконання, проте йдеться про залучення народних депутатів до виконання Програми. Така собі колегіальна безвідповідальна відповідальність, яка й надалі буде підґрунтям для можливих політичних обструкцій та взаємних звинувачень у випадку непрогнозованої самостійності нового Прем’єра. Тож і викликає занепокоєння,  що від перестановки персоналій в уряді і парламентській коаліції результати залишаться незмінні. Тим паче, що злагодженістю взаємодії в трикутнику Президент – уряд – парламент  суспільство поки що не ощасливлене.

А можливо на цей раз і станеться.

Світлана Манько

Коментарі

kazmetal l.com