ВСУ встановив, що відсутність реєстрації права власності не є підставою для виселення

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 6 липня розглянула справу за позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим будинком, усунення перешкод у здійсненні права власності та зобов’язання вчинити дію.

Зокрема, позивачка звернулася до суду, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом є власницею 3/4 частин жилого будинку, де зареєстровані відповідачі, які не є власниками вказаного будинку і з якими склалися неприязнені стосунки, що перешкоджає їй у користуванні власністю.

При розгляді справи Верховний Суд зазначив, що право власності особи набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів ( частина перша статті 328 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно із частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини, для прийняття якої встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 цього Кодексу).

Частиною п’ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким згідно із частиною другою статті 1220 цього Кодексу є день смерті особи.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Відповідно до пункту 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженої наказом Міністерства юстиції від 3 березня 2004 року № 20/5  право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди може бути підтверджено,  зокрема, свідоцтвом про право на спадщину.

Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним її на праві власності майном.

Таким чином, відповідач, який вчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття обов’язкової частки у спадщині, є співвласником 1/4 частини будинку, має право володіти й користуватися цією частиною, проте через відсутність реєстрації такого права обмежений у праві розпорядження належним йому майном. Власником інших 3/4 частин цього будинку є позивачка.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених повноважень мають рівні права.

Частиною першої статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій  статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин  з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Отже, члени сім’ї спадкоємця, який отримав свідоцтво на спадщину, але не здійснив реєстрації свого права власності в установленому законодавством порядку, мають нарівні з власником право користування жилим приміщенням, що належить спадкоємцю як спадщина, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

З постановою Верховного Суду України можна ознайомитись нижче:

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

6 липня 2016 року                                                                                         

м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,  
  Лященко Н.П., Яреми А.Г.,  
       

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Києво-Святошинського районного відділу управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим будинком, усунення перешкод у здійсненні права власності та зобов’язання вчинити дію за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  4  листопада 2015  року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом є власницею 3/4 частин жилого будинку АДРЕСА_1, де зареєстровані відповідачі, які не є власниками вказаного будинку і з якими склалися неприязне ні стосунки, що перешкоджає їй у користуванні власністю.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2014 року зазначене рішення районного суду скасовано й позов задоволено. Визнано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим будинком АДРЕСА_1. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності на належне їй майно шляхом зобов’язання Києво-Святошинського РВ УДМС у Київській області Державної міграційної служби України зняти з реєстрації ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4  в будинку АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2014 року скасовано і залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 вересня  2014 року.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить ухвалу суду касаційної інстанції та рішення суду першої інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, а  також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме                       статей 317, 391, 383, 405, 1268, 1296, 1299 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 156, 157 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року (№ 6-22277св12), 31 жовтня 2012 року (№ 6-13150св12),   11 листопада 2015 року (№ 6-20997св15), ухвали Верховного Суду України від 18 вересня 2009 року (№ 6-10723сво08), 13 липня 2011 року (№ 6-55662св10),      19 листопада 2010 року (№ 6-30410св09) та постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (№ 6-57цс11), 23 січня 2013 року (№ 6-164цс12), 5 листопада 2014 року (№ 6-158цс14).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, після смерті якої відкрилася спадщина на жилий будинок АДРЕСА_1.

За життя ОСОБА_5  5 грудня 2008 року склала заповіт, за яким усе належне їй майно заповіла ОСОБА_1.

Після смерті спадкодавця до нотаріальної контори звернулися ОСОБА_2 із заявою про прийняття обов’язкової частки у спадщини як інвалід другої групи та спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 із заявою про прийняття спадщини за заповітом.

ОСОБА_1, отримавши свідоцтво про право на спадщину за заповітом  на 3/4 частки жилого будинку АДРЕСА_1, зареєструвала своє право власності на частину спірного будинку в установленому законом порядку.

ОСОБА_2 право власності на належну йому 1/4 частину будинку як обов’язкову частку у спадщині не зареєстрував.

На теперішній час спірний будинок у натурі не поділено, порядок користування між його співвласниками не визначено.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання такими, що втратили право користування житлом, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 як власник 1/4 частини спірного будинку та ОСОБА_3, ОСОБА_4 як члени сім’ї власника мають право на користування спірним житлом відповідно до положень статті 383 ЦК України та статті 156 ЖК УРСР, а тому підстав для визнання їх такими, що втратили право користування житлом не має.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 прийнявши спадщину на частину спірного будинку не зареєстрував свого права власності у визначеному законом порядку, а тому у нього не виникло права власника на спірну нерухомість.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з висновками суду першої інстанції, вказавши на правильне застосування судом  норм матеріального права, зокрема статей 317, 391, 383, 405, 1268, 1296, 1299 ЦК України та статей 156, 157 ЖК УРСР.

Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  24 жовтня 2012 року (№ 6-22277св12), 31 жовтня 2012 року (№ 6-13150св12), 11 листопада 2015 року (№ 6-20997св15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що відповідно до вимог статтей 156, 157 ЖК УРСР, з урахуванням положень статті 405 ЦК України право члена сім’ї власника будинку (квартири) користуватися житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на майно. Виникнення прав членів сім’ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім’ї на користування будинком. При цьому згідно зі статтями 317, 391, 383 ЦК України власник, якому належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном і які є непорушними, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України  від 16 січня 2012 року (№ 6-57цс11), 23 січня 2013 року (№ 6-164цс12),   5 листопада 2014 року (№ 6-158цс14) суд також виходив з того, що право членів сім’ї власника будинку на об’єкт власності є похідними від прав самого власника.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 317, 391, 383, 405, 1268, 1296, 1299 ЦК України та статей 156, 157 ЖК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Право власності особи набувається на підставах, що не заборонені законом зокрема із правочинів ( частина перша статті 328 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно із частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини, для прийняття якої встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 цього Кодексу).

Частиною п’ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким згідно із частиною другою статті 1220 цього Кодексу є день смерті особи.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Відповідно до пункту 62   Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженої наказом Міністерства юстиції від 3 березня 2004 року № 20/5  право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди може бути підтверджено,  зокрема, свідоцтвом про право на спадщину.

Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до  Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним її на праві власності майном.

Таким чином, ОСОБА_2, який вчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття обов’язкової частки у спадщині, є співвласником 1/4 частини будинку АДРЕСА_1, має право володіти й користуватися цією частиною, проте через відсутність реєстрації такого права обмежений у праві розпорядження належним йому майном.

Власником інших 3/4 частин цього будинку є позивачка ОСОБА_1.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених повноважень мають рівні права.

Частиною першої статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій  статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин  з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР   ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Отже, члени сім’ї спадкоємця, який отримав свідоцтво на спадщину, але не здійснив реєстрації свого права власності в установленому законодавством порядку, мають нарівні з власником право користування жилим приміщенням, що належить спадкоємцю як спадщина, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Ураховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають право на користування жилим будинком АДРЕСА_1 як члени сім’ї спадкоємця – власника 1/4 частини цього будинку ОСОБА_2, яке належить їм та захищається нормами  статей 109, 156 ЖК України та статті 405 ЦК України.

Отже, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, ухвалені рішення цих судів є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015  року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                                        В.М. Сімоненко         

 

Судді :                                                                                   В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

А.Г. Ярема

 

Коментарі

kazmetal l.com