НАСЛІДКИ МАНІПУЛЯЦІЙ

За весь період української незалежності тема соціального діалогу у форматі підписання Генеральної угоди між урядом, профспілками та роботодавцями не була такою мірою актуалізована, як цього разу. Соціальні партнери на національному рівні майже п’ять років ніяк не могли спромогтися налагодити переговорний процес із логічним завершенням домовленостей у вигляді офіційно оформленого документа – «дорожньої карти» для укладання галузевих угод і колективних договорів між власниками бізнесу з профспілковими організаціями.

Сторона роботодавців і профспілкова сторона не могли знайти спільну мову з попередніми урядами, хоча їх представники брали участь у кожному урядовому засіданні. Як наслідок, державні бюджети формувалися без достатнього врахування пропозицій бізнесу і профспілок щодо збалансованості можливостей національної економіки (читай – платників податку) з їх наповнення в сенсі забезпечення державних і соціальних потреб країни. Хоча представники Федерації роботодавців України і Федерації профспілок України, начебто уособлюючи представницькі повноваження всього загалу своїх сторін у соціальному діалозі, завжди гонорово декларували, що саме вони погоджують усі проекти законодавчих і підзаконних регуляторних актів.

Нині складно об’єктивно охарактеризувати причини, які стали на заваді досягненню домовленостей між підписантами Генугоди, які до прийняття Парламентом Закону України «Про соціальний діалог в Україні» все-таки знаходили компроміс з цього питання. Зрештою, це свідчило, що соціальний діалог у його трипартивному форматі за всіх кризових явищ в країні і міжнародних відносинах розвивався еволюційним шляхом досить успішно       до прийняття Закону України «Про організації роботодавців» у 2002 році, з його невідповідністю ратифікованій 87-й Конвенції МОП в частині права об`єднань підприємців на організацію.

Це було перше в історії національного соціального діалогу законодавче втручання держави в його функціонування. Тож не дивно, що Закон фактично не діяв. Підтвердженням цього є «ГЕНЕРАЛЬНА УГОДА між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців і всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2008-2009 роки», підписантом якої були й організації підприємців.

Остаточний цвях у домовину еволюційного розвитку соціального діалогу, в порушення всіх правових і цивілізаційних норм, забила знову ж таки урядова сторона, визначивши Розпорядженням КМУ № 1513 від 9 грудня 2009 року СПО сторони роботодавців на національному рівні ексклюзивним підписантом Угоди на 2010-2012 роки вже в сенсі «…про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні…». Спостерігаєте різницю у назві? Підприємництво миттєво стало не в тренді.

Безсумнівно, що це було політичним рішенням тогочасного уряду, якщо не в інтересах конкретної партії, то на користь своїх членів або агентів впливу, інтегрованих у СПО. Їх присутність у стороні роботодавців і дотепер позначається на якості соціального діалогу і особливо – на взаєминах з Урядом.

Так, працюють політичні технології, але причому тут економіка країни, бізнес і суспільство? І навіть наступні уряди з їх нереалізованими конституційними обов’язками стосовно соціального діалогу?

Звичайно, респект Уряду Володимира Гройсмана за підписану Генугоду. Та не дивно, що у профспілок, які не входять до СПО, зі своєї сторони до Угоди є претензії.

Постають питання і стосовно підписання Угоди представником СПО сторони роботодавців. Адже Розпорядження КМУ від 21 січня 2015 р. № 39-р навіть у назві говорить про «Деякі питання укладення та здійснення контролю за виконанням Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями профспілок і всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців», а не СПО.

Лишається поки що у підвішеному стані ситуація і з самим СПО після відставки Дмитра Фірташа з посади голови Ради ФРУ, зміни її керівного складу та автономізації Конфедерації роботодавців України.

Та все буде добре!

Коментарі

kazmetal l.com