Поділити, щоб примножити. Чому землю в Україні слід передати у власність малим господарствам

«Аграрна реформа, яка передбачає продаж земель сільськогоспПоділити, щоб примножити. Чому землю в Україні слід передати у власність малим господарствамодарського призначення, – одна з найгостріших тем у суспільному та інформаційному просторі. Про неї дискутують на всіх рівнях – від депутатів парламенту та міністрів уряду до пасажирів сільського автобуса», – пише Орест Зог.

Заяв і суджень, висловлених як на підтримку, так і проти земельної реформи, дуже багато. Втім, якщо спробувати оцінити не кількість, а якість аргументів , які наводять прихильники земельної реформи та запровадження вільного продажу землі (про аргументи противників говорити нема сенсу – це або клініка, цікава хіба що психіатрам, або банальна політична маніпуляція – інструмент боротьби за владу), то виявляється, що аргументів майже і нема. Землю треба продавати, бо ринок землі вже де факто існує (гм, так навіщо щось міняти?). Бо це вимога МВФ і Заходу (справді? І що?). Бо тоді до України прийде іноземний інвестор (у аграрній галузі дефіциту іноземних інвесторів якось не спостерігається). Бо потрібно якомога менше державних обмежень (скандинавські країни роблять навпаки, і це чомусь працює). І так далі і тому подібне.

Тобто, виглядає так, що ініціатори земельної реформи в Україні (і в першу чергу, політики, від яких залежить, чи буде вона ухвалена, і в якому вигляді) не дають чітких і формалізованих пояснень, до чого вона має призвести і який результат забезпечити.

А чи можливо взагалі робити подібні прогнози і отримувати висновки, які не будуть зводитися до банального фантазування? І не стати в підсумку жертвами класичної ситуації «думали як краще, а вийшло як завжди?»

Так, це можливо. Існує логічний та ефективний спосіб перевірки, до яких наслідків призведе і якими ризиками загрожує та чи інша фундаментальна ініціатива. Для цього слід подивитися, хто вже робив щось подібне раніше, і чим ці дії завершилися.

Чи відбувалися у актуальному для нас історичному періоді масштабні аграрні реформи, пов’язані зі зміною власності сільськогосподарських земель? Так, відбувалися. Їх було проведено після Другої світової війни в країнах Азії (найпоказовіші приклади – це Японія, Південна Корея і Тайвань).

Зміст цих реформ, відомих як «зелена революція», полягав у ліквідації традиційної для цього регіону орендної моделі сільського господарства. За якої земля належала поміщикам, які самі її не обробляли, а здавали в оренду безземельним селянам – як правило, по грабіжницьких цінах. Наслідком було неефективне виробництво (навіщо старатися, якщо половину врожаю доведеться віддати), перманентна загроза голоду, і гостра соціальна несправедливість – підґрунтя для суспільних збурень, аж до повстань і революцій.

Цікаво, що головним ідеологом азійської аграрної революції був наш земляк, економіст і фахівець із сільського господарства Вольф Ладежинський. У 1921 році він з родиною емігрував до США, рятуючись від наслідків революції. І цей драматичний досвід дав Ладежинському розуміння того, наскільки важливим є земельне питання , і до яких наслідків може призвести земельна несправедливість . Про це він відверто писав у своїх статтях та листах:

«Я народився в Україні, південно-східному регіоні Росії. Україна була найбагатшою областю Росії на той час, і моя родина володіла значними земельними площами, і також мала кілька млинів. Та попри багатство цього регіону, більшість українських селян була дуже бідною, бо земля головним чином була в руках великих землевласників, таких як мій батько та дід.

У листопаді 1917 вибухнула нова революція, під проводом Леніна. Він заявив, що селяни можуть забрати собі землю великих землевласників. Солдати негайно відгукнулися на цей заклик Леніна і залишили фронт. Земля була порівну поділена, і її віддали цим солдатам, а власність моєї родини була повністю ліквідована.

Ви знаєте, що Україна була частиною Росії. Але український народ радикально відрізнявся від росіян – у звичаях, мові та культурі. Втім, попри ці відмінності, українці підтримали більшовиків, бо ті дали їм землю. В такий спосіб Ленін отримав величезну армію прихильників».

Як бачимо, крім економічного, Ладежинський звернув увагу на ще один важливий аспект земельної реформи – політичний. Розподіл землі усуває соціальну несправедливість, яка служить живильним середовищем для повстань та революцій. І досвід азійської аграрної реформи це теж продемонстрував: країни, які успішно її провели, майже не мали проблем з різноманітними лівацькими партизанськими рухами, основу яких складали зубожілі селяни. Натомість країни, де реформа була зірвана або проведена повільно, платили за це десятиліттями партизанських воєн і тисячами жертв.

У другій половині 1940-х, після поразки Японії, Ладежинський у складі окупаційної влади США отримав завдання реформувати сільське господарство Японії. Головним інструментом стала конфіскація земельних ділянок у великих власників, поділ її на маленькі ділянки (до 5 гектарів) і передача у власність селянам, які на ній працювали. Таким чином замість аграрної системи «поміщик-безземельний наймит» виникла нова – дрібних землевласників. Був створений цілий клас малих фермерів.

Таким чином, головна ідея «зеленої революції» у Азії полягала в тому, щоб передати право володіти землею МАЛИМ ЗЕМЛЕВЛАСНИКАМ. І там, де її було проведено, країни отримували потужне економічне зростання, водночас усуваючи тисячолітні проблеми, пов’язані з визискуванням безземельних селян. Перехід до дрібного сільського господарства у Японії та на Тайвані в перші 10-15 років забезпечив приріст урожайності від 50 до 75%. Уперше за сотні років перестала існувати загроза голоду для мешканців цього регіону. Селяни почали багатіти.

Наведемо перелік основних завдань, яких досягла азійська аграрна реформа, – звертаючи увагу на те, чи релевантні вони для нинішніх українських реалій.

Підвищення рівня життя сільського населення, ліквідація неефективних по формі і експлуататорських по суті економічних взаємин. Це була найважливіша задача у Японії, де безземельні селяни протягом століть визискувалися поміщиками-землевласниками. Завдяки реформі колишні наймити отримали перший в своєму житті реальний актив – землю. В Україні ця проблема була такою ж актуальною сто років тому – в умовах, які описував Вольф Ладиженський. Зараз це питання не стоїть настільки гостро – поки що. Але воно неминуче загостриться. Із збільшенням ролі сільськогосподарського виробництва в економіці й експорту аграрної продукції в зовнішньоекономічній діяльності активізуються конфлікти навколо контролю над земельними ресурсами. Вже зараз у них беруть участь приватні мікро-армії, найняті «новими поміщиками», – просто як у Філіппінах. Далі буде гірше, і цьому треба класти край.

Підвищення продуктивності сільського виробництва. Тут ідеться про дві речі: 1) показники врожайності сільськогосподарських культур; 2) зниження затрат на їхнє виробництво.

Важливий момент: продуктивність виробництва та прибутковість агрохолдингів – не тотожні поняття. Так, за логікою, великі сільськогосподарські підприємства мають бути найбільш зацікавлені в зростанні врожаїв – адже це означає збільшення продажів. Насправді ж вони першочергово зацікавлені в ЗРОСТАННІ ПРИБУТКІВ. І неодноразово траплялися ситуації, коли агрохолдингам було вигідніше працювати на дефіцитному ринку, де менші врожаї означали вищу ціну, і можна було більше заробляти, менше вкладаючись у вирощування продукції.

В українських умовах питання збільшення продуктивності аграрної галузі – одне з найбільш актуальних. І не треба сподіватися, що великі агрохолдинги його вирішать, так би мовити, автоматично. Рано чи пізно пріоритетність прибутків над збільшенням врожаїв дасться взнаки. Більше того, світ вже неодноразово бачив, до яких наслідків призводить криза перевиробництва.

Створення робочих місць, припинення прихованого безробіття. У Азії після Другої світової війни існував надлишок робочої сили на селі. Землі на всіх не вистачало, а ті, хто брав її в оренду, не мали жодного сенсу максимально вкладатися в працю: адже її плоди все одно присвоїв би орендар. При цьому сільське господарство – чи не єдине виробництво в світі, де ручна праця дозволяє збільшити продуктивність (не секрет, що зі звичайної присадибної ділянки її власники можуть отримати в рази більший врожай, ніж мають агрофірми на великих полях – завдяки по суті індивідуальному догляду за кожною окремою рослиною). Аграрна реформа дала роботу всім цим рукам – на невеликих по промислових мірках ділянках у один-два гектари працювали десятки членів родин.

В Україні існує інша по формі, але аналогічна по суті проблема – приховане безробіття. Абсолютна більшість селян живе з присадибних ділянок. Правильна аграрна реформа дасть можливість тим, хто цього бажає, розширити межі приватного городу, і завдяки цьому отримати справжню, а не “присадибну” зайнятість. І навпаки – якщо вони втратять шанс отримати землю за межами власного обійстя (бо її вже зайняв великий агрохолдинг або придбав “новий поміщик”), то рівень безробіття (а отже, і зубожіння) селян буде зростати.

Створення стійкого товарного попиту для «міських» галузей – від сільськогосподарського машинобудування та енергетики до продажу споживчих товарів. У Японії Хонда й Тойота починали з дешевих транспортних засобів для “нових фермерів” – які, своєю чергою, створили цей сегмент попиту. Для України поява такого попиту може стати саме тим прискорювачем економіки, який так довго намагаються знайти ініціатори реформ.

Збільшення експортного потенціалу країни. Завдяки збільшенню продуктивності сільського виробництва азійські країни спочатку звільнилися від необхідності імпортувати продовольство, а потім почали нарощувати експорт. Ключове значення для успіху цього компоненту реформ мала державна підтримка. Ті, хто працював на експорт, отримували дешеві кредити, пільги від держави, інформаційну та адміністративну підтримку тощо.

Зниження політичної напруги. Це питання неодноразово згадував Вольф Ладиженський у своїх статтях. Апелюючи до посадовців, відповідальних за здійснення пропонованої ним аграрної реформи, він наводив як приклад успіх радянської влади – яка змогла втриматися тільки тому, що дала селянам землю. І навпаки, Тимчасовий уряд Керенського і Білий монархістський рух або зволікали з вирішенням цього питання, або чинили спротив. Через що і ті, і інші зазнали поразки від більшовиків.

Соціальні ліфти. Завдяки аграрній реформі селяни почали багатіти – це дало їм змогу дати дітям кращу освіту,зробити кар’єру і т.д. Як наслідок, чимало представників вищих владних кіл у Японії чи Південній Кореї є вихідцями з селянських родин. Це той досвід, який слід запозичити й Україні.

Повертаємося до України. Головною метою і головним критерієм успішності майбутньої аграрної реформи має стати ріст добробуту селян. У них повинен з’явитися реальний актив – власна земля. Усі, хто хочуть на ній працювати, повинні мати змогу купити землю по адекватній ціні в умовах ринку, де існує значна пропозиція. Аналогія – ринок житлової нерухомості. Квартири коштують по-різному, мають різну площу і якість, ціни на них можуть зростати чи падати – але в будь-який момент часу будь-який громадянин може вільно і безперешкодно оцінювати, скільки коштує квартира в тому чи іншому регіоні, і має змогу вільно її купити чи продати. Громадянин України, який вирішив стати фермером, повинен мати змогу оцінити пропозицію, яка є на ринку землі, порівняти ціни і вибрати те, що йому підходить. Точно так само, як це робить українець, який вирішив придбати квартиру чи будинок.

Як цього досягнути? В першу чергу, потрібна реальна оцінка земельних паїв і формалізація їх у натуральній власності, з обов’язковим визначенням меж для всіх земельних ділянок, кадастрових номерів тощо. Це дасть інформацію про те, скільки реальних власників землі є в Україні, і які саме ділянки їм належать (два паї площею під 6 гектарів, які моя бабуся, царство їй небесне, продала ще в 1990-х, перебувають у чиємусь користуванні – хоча формально право власності на цю землю не могло змінитися). Так само має бути визначений статус незатребуваних паїв – земельних ділянок, власники яких померли, а нащадки не оформили їх як спадщину. За різними оцінками, таких паїв близько третини.

Критично важливо встановити ліміт площі земельної ділянки, яка може перебувати у власності одної фізичної особи. Імовірно, що верхня межа у 2-5 гектарів, який запроваджували в Азії, в українських умовах є замалою – у нас нема дефіциту орних площ, особливо на фоні скорочення населення.

Для інформації, середньостатистичний розмір сільськогосподарського паю в Україні – близько 4 гектарів. Неважко порахувати, що урядова пропозиція аграрної реформи – 200 гектарів максимум у приватній власності – де факто означає, що один приватний землевласник зможе нагромадити земельний ресурс, еквівалентний 50 земельним паям. Це забагато, і цифру в 200 га слід відкоригувати в сторону зменшення. Якою має бути максимальна площа – 5 гектарів, 10, 20 чи 50 – це предмет окремого вивчення і окремих дискусій.

Наступна важлива умова – відсутність штучних обмежень щодо права селян продавати свої ділянки. Якщо цього не зробити, замість вільного ринку землі отримаємо чергову модель «тіньової приватної власності» – коли колгоспна земля номінально розпайована і не продається через мораторій, а насправді більшість паїв уже перебуває в номінальній приватній власності агрохолдингів. Власність має бути власністю. Відповідно, компромісна пропозиція запровадити “квазівласність” у формі продажу прав оренди має бути відхилена.

Обмеження великих агрохолдингів. Їм слід надати право користуватися землею (державною або приватною) на правах оренди, в умовах жорсткого контролю зі сторони держави, який запобігає «сірій приватизації». Тут є важливий момент: у азійської аграрної реформи була принципова умова, від якої залежала її успішність. А саме – приватні власники земельних ділянок не повинні мати змогу здавати їх в оренду особисто. Там, де це було дозволено, більшість селян дуже швидко – і за безцінь – віддавали отриману землю власникам великих плантацій, а потім йшли до них же працювати найманими робітниками. Правильний механізм передбачає оренду через посередництво державних структур – наприклад, земельного банку.

Передача землі має відбуватися швидко. Так, основною причиною того, що у В’єтнамі, де аграрну реформу також курував Ладиженський, вона була малоуспішною, називали зволікання з передачею землі – великі французькі землевласники домоглися перехідного періоду в 4 роки, що помножило на нуль ефект від швидких змін.

Земля – це капітал. Власник землі може отримувати під неї позики. У нього виникає потреба купувати транспорт і сільськогосподарську техніку – що створює попит для машинобудування. Він матиме змогу долучитися до експортної діяльності. І тут обов’язкова участь держави – саме вона повинна забезпечити підтримку як орієнтованого на село промислового виробництва, так і експортних ініціатив малих фермерів.

Дефіцит техніки не становить непереборної проблеми. По-перше, як вже зазначалося, на початкових етапах брак технічних засобів у малому господарстві компенсується наявністю додаткових трудових ресурсів на одиницю площі. По-друге, пропозиції на ринку малої механізації зараз значно вищі, ніж півстоліття тому, під час азійської “зеленої революції”. Тут теж має бути допомога держави – у кредитуванні закупівлі технічного обладнання, і сприянні появі сільськогосподарських кооперативів із «спільним» технічним парком, сервісним обслуговуванням тощо.

Є думка, що велике виробництво більш ефективне – малі й середні господарства не можуть із ним конкурувати за собівартістю продукції. Насправді це не зовсім так. Сімейні фірми Тайваню, наприклад, забезпечували вищу врожайність цукрової тростини, ніж великі плантації – до переваги у 50%. Дійсно, великі агрогосподарства, які мають у користуванні тисячі гектарів землі, мають нижчу собівартість – але якщо мова йде про монокультури (і то не завжди це так – є численні приклади того, як малі ферми отримували значно більші врожаї цукрової тростини, ніж великі плантації.

Втім, малій фермі, власники якої мають 2-10 гектарів, аж ніяк не обов’язково змагатися з великим агрохолдингом у вирощуванні пшениці чи кукурудзи – бо прибутковість овочевих чи ягідних культур (особливо тепличних) може бути вищою в рази. І тут теж слід врахувати роль держави – вона повинна забезпечити умови, за яких власник невеликої ферми має змогу продати свій товар – і не наразитися на монопольного власника елеваторів, закупівельних чи переробних підприємств.

Окреме питання, яким має опікуватися держава, – це навчання. В країні існують десятки тисяч курсів, де вас навчать іноземній мові або програмуванню. А чи чули ви курси, де можна отримати знання про сучасне високопродуктивне насіння? Про засоби агрохімії? Про те, як отримати кредит? Як почати експортну діяльність? Як, зрештою, правильно експлуатувати сучасний трактор чи комбайн? У країні, яка займає друге місце в світі за експортом зернових, такі питання мають належати до пріоритетів як освітньої сфери, так і державної політики загалом.

Таким чином, аграрна реформа в Україні має забезпечити найголовніший результат – багате українське село. Де кожний, хто хоче, може стати землевласником і вирощувати продукт, який користується попитом і генерує прибутки. Де фермерство створює нові соціальні ліфти і гарантує заможність. Досвід азійської “зеленої революції” доводить, що це можливо. І не треба виходити велосипедів, возів чи тракторів – слід просто відтворити цей досвід в Україні.

 

http://texty.org.ua/

Коментарі
kazmetal l.com