НА ШЛЯХУ ДО ПОРОЗУМІННЯ

Тема соціального діалогу в Україні є актуальною у всі роки її незалежності. Перший законопроект про соціальне партнерство (на той час вживався саме такий термін, який сьогодні  за визначенням Міжнародної Організації Праці відповідає терміну «соціальний діалог») розглядався Верховною Радою ще у 1998 році. Остаточно Закон України «Про соціальний діалог в Україні» був прийнятий у 2010 році. Чи поліпшився такий діалог після ухвалення цього законодавчого акту, розмірковує незалежний експерт Надія ЗАРЬКО

Трансформація соціального діалогу останніми роками свідчить про його поступове оздоровлення. Соціальні партнери, представники третього сектору, посадовці та політики ведуть активні дискусії про його структуру та учасників. Хоча, видається, визначення соціального діалогу виписане у самому Законі України «Про соціальний діалог в Україні» як загальноприйнята міжнародна дефініція. Вона стосується формування та реалізації державної соціальної, економічної  політики й регулювання соціально-трудових відносин, головними дієвими особами яких є той, хто дає роботу і той, хто її виконує, та їх представницькі організації.

У багатьох країнах Європейського Союзу соціальний діалог є невід’ємною частиною реалізації державної політики, запорукою економічного зростання та соціального  спокою, хоча там немає такого, спеціального закону. Діалог функціонує на умовах політичної волі всіх учасників, добровільності у пошуку взаємоприйнятних рішень і домовленостей, досягнувши яких, сторони забезпечують їх виконання.

Якщо говорити про сучасний стан соціального діалогу в Україні, то формально у нас є все:

– достатня законодавча база;

– інститути соціального діалогу, що створені і функціонують на національному, територіальному та галузевому рівнях, не як дорадчі органи  при Президентові чи головах обласних держадміністрацій; на всіх рівнях укладаються колективні договори і угоди; впроваджена система погодження проектів законодавчих і нормативно-правових актів. Всі процеси і форми здійснення соціального діалогу та склад учасників унормовано законами.  

Минуло сім років від ухвалення закону «Про соціальний діалог в Україні», проте стан та практика ведення такого діалогу показали необхідність коригування  окремих  положень закону задля підвищення ефективності самого діалогу.

Одне із таких нині дуже актуальних питань  –  репрезентативність організацій працівників і роботодавців, що є обов’язковою умовою функціонування соціального діалогу.

Поняття репрезентативності організацій працівників і роботодавців з’явилося ще у 1919 році під час створення Міжнародної Організації Праці (МОП) відповідно до Версальського договору. Зокрема, ним передбачалося, що до складу делегації країни-члена МОП входять два представника уряду та по одному представнику від профспілок і роботодавців, яких визначає уряд за погодженням із найбільш представницькими організаціями.

Далеко не всім зрозуміла сама сутність  цього поняття, тому виникають дискусії, особливо з боку організацій, які не відповідають критеріям репрезентативності, встановленим законодавством. Тому вони вважають себе  «відстороненими» від соціального діалогу.

Репрезентативність профспілки або організації роботодавців означає їх особливу здатність виступати з визначених питань у колективних трудових відносинах. Проте, в залежності від сфери застосування, можуть бути різними критерії встановлення репрезентативності.

У Законі «Про соціальний діалог в Україні» критерії репрезентативності були встановлені заздалегідь, обговорені і погоджені сторонами соціального діалогу. Вони застосовуються лише до колективних відносин іі обмежуються лише певними преференційними правами в царині ведення колективних переговорів з укладання угод, призначення делегатів до міжнародних заходів та тристоронніх органів соціального діалогу.

Однак, слід визнати, що під час обговорення критеріїв був присутній певний суб’єктивізм при встановлені кількісних показників, тобто, розглядалися конкретні організації, особливо визнані на міжнародному рівні, які мали б обов’язково відповідати певним вимогам стосовно чисельності. Хоча кількість членів профспілок та кількість працівників на підприємствах-членах організацій роботодавців  не можна вважати єдиним критерієм  для оцінки репрезентативності. Окрім географічного та галузевого охоплення на національному рівні, він є визначальним. Але саме законом були встановлені єдині критерії застосування цього показника для всіх галузей та рівнів соціального діалогу.

Як показала практика, встановлення однакових критеріїв для різних форм ведення соціального діалогу значною мірою ускладнило процеси укладання колективних угод на галузевому рівні, оскільки виникла невідповідність змін в структурі економіки, змін в профспілковому русі та інституалізаційних пертурбацій в стороні роботодавців.

В деяких країнах, зокрема, в більшості східних країн Європи,  репрезентативність також визначена законом. Проте є юридичній і неюридичний спосіб врегулювання цього питання. Останній, більш гнучкий,  дозволяє періодично переглядати критерії репрезентативності, адже в організаціях профспілок і роботодавців постійно відбуваються зміни.

Взагалі, в Україні сформувалася ситуація «дефіциту» соціальних партнерів в окремих сферах колективних соціально-трудових відносин, особливо з боку сторони роботодавців.  В той час  як однією з  функцій соціального діалогу є «збільшення кількості соціальних суб’єктів, залучених до узгоджених цілей», після прийняття закону відбувається рух у зворотному напрямку. Не спрацьовує і норма закону (ч. 5 статті 6) щодо надання профспілками і організаціями роботодавців, які не відповідають критеріям репрезентативності, повноважень  представляти їх інтереси або вносити до органів соціального діалогу відповідного рівня їх пропозиції, які є обов’язковими для розгляду під час формування узгодженої позиції  та прийняття рішень стороною у складі «репрезентативних» організацій роботодадавців чи їх об’єднань відповідного статусу.

Що ж стосується сфери застосування критерію репрезентативності, то, відповідно до ч. 3 статті 4 закону, склад суб’єктів сторони профспілок і роботодавців за критеріями репрезентативності визначається для участі у колективних переговорах з укладення колективних угод, тристоронніх або двосторонніх органах соціального діалогу та міжнародних заходах.

Отже, для участі у такій  загальноприйнятій формі соціального діалогу як обмін інформацією, вимог до репрезентативності учасників немає. Тобто, будь-яка організація роботодавців чи профспілок звертається до іншої сторони,  й обмін інформацією відбувається. Такі ж підходи застосовують і  під час консультацій –  немає вимог щодо того, хто братиме в них  участь, головне, щоб у сторін була домовленість, скерована необхідністю. Сторони самі визначають склад учасників, предмет і порядок проведення консультацій.

Наступна форма – узгоджувальні процедури, які  здійснюються з метою врахування позицій сторін під час погодження проектів  законодавчих актів. З одного боку – склад учасників відповідно до закону не визначається за критеріями репрезентативності, з іншого – порядок погодження визначається органами соціального діалогу, а склад цих органів формується  за критеріями репрезентативності. В цьому випадку саме від членів таких органів залежить залучення до узгоджувальних процедур широкого кола суб’єктів, якщо вони дійсно зацікавлені в прийнятті законодавчих актів, що враховують інтереси різних категорій працівників, роботодавців, підприємців і суспільства в цілому.

Найбільш дієвою, і  можна сказати,  основною формою соціального діалогу є колективні переговори з укладання колективних угод, де застосовується репрезентативність.

Яким чином змінилася ситуація щодо складу суб’єктів сторін профспілок і роботодавців під час укладення угод різних рівнів після прийняття закону?

Сьогодні на національному рівні репрезентативними є шість об’єднань профспілок і три об’єднання організацій роботодавців суб’єктів Генеральної угоди, укладеної  урядовою стороною на 2016 2017 роки. Для порівняння: у 2008 році суб’єктами сторони роботодавців були 24 суб’єкти, із них 2 – об’єднання організацій роботодавців, створені відповідно до закону про організації роботодавців, 2 – всеукраїнські асоціації підприємців, утворені відповідно до закону про об’єднання громадян (ред.: Спілка орендарів і підприємців України та Спілка підприємців малих, середніх та приватизованих підприємств, які з часом опинилися за межами соціального діалогу), і 20 – організації роботодавців і підприємців, які делегували свої повноваження «репрезентативним» об’єднанням.

Лишається проблемним укладання галузевих угод, на засадах яких має реалізовуватися переговорний процес щодо умов та оплати праці. Репрезентативними на галузевому рівні визнано 65 всеукраїнських профспілок і 26 об’єднань організацій роботодавців. Тобто, в окремих галузях (видах економічної діяльності) для профспілок елементарно немає соціальних партнерів. Після набрання чинності статтями закону про репрезентативність, тобто з 2011 року,  укладено 72 галузеві угоди, із них за участю репрезентативних об’єднань організацій роботодавців лише 12. По суті, ці галузеві угоди укладені  з порушенням закону про соціальний діалог, тому що стороною цих угод є не репрезентативні організації роботодавців, а організації, які тривалий час дійсно представляють інтереси роботодавців – громадські організації підприємців, які теж можуть або укладають угоди у певному секторі  економіки – переважно, це сфера послуг, торгівлі. Що ж стосується промисловості, то тут підприємств стає дедалі менше. У невиробничій сфері із семи репрезентативних організацій роботодавців тільки одна уклала галузеву угоду. В комплексі з іншими чинниками переговорного процесу, це зумовлює дуже гостру необхідність перегляду критеріїв репрезентативності.

Для визначення репрезентативності суб’єктів сторони роботодавців головним є закон про організації роботодавців.

Міністерство соцполітики, якереєструє галузеві угоди, укладені, власне, з порушенням законодавства, внесло пропозицію що стороною колективних переговорів на галузевому рівні, у разі відсутності репрезентативних об’єднань організацій роботодавців, можуть виступати галузеві об’єднання підприємців чи роботодавців. Однак така норма не знаходить підтримки в учасників процесу.

У 2006 році, коли Національна тристороння соціально-економічна  рада вступала до Міжнародної асоціації соціально-економічних рад, активно обговорювалося залучення до соціального діалогу громадських організацій.  Зрештою, формат соціального діалогу в різних країнах різний, в залежності від зрілості громадянського суспільства. В країнах Західної Європи – це двосторонній діалог, в країнах бувшого соціалістичного табору – тристоронній за участю урядової сторони. Тож участь в ньому залежить від того, кого представляють ці громадські організації та якими питаннями в сенсі соціального діалогу вони переймаються. Тим паче, що залучення громадськості до питань державного управління врегульовано постановою Кабінету Міністрів України № 996.

В той же час, профспілкові організації створені тепер переважно на великих підприємствах, питома вага яких в загальній масі суб’єктів господарювання мізерна. Тому підвищення рівня охоплення колективно-договірним регулюванням, який знизився з 83,4 % у 2008 році до 75,9 % у 2017 році, зумовлює необхідність залучення до профспілок і до організацій роботодавців нових членів, особливо в галузях, де їх нема. Без цього, зокрема,  потерпають  працівники малого бізнесу торгівлі та послуг.

Звісно, національне законодавство, яке регулює взаємини суспільства з державою потребує вдосконалення. Та соціальний діалог не буде ефективним, якщо він здійснюється тільки під «тиском закону». Це процес, який  будується на принципах добровільності, пріоритету узгоджувальних процедур, взаємної поваги та пошуку компромісних рішень. Можновладці повинні розуміти, що будь-який закон чи нормативний акт, прийнятий без врахування інтересів тієї категорії громадян, яких він стосується, приречений. Без стійкої політичної волі та громадянської позиції всіх сторін – ефективного соціального діалогу не буде.

Коментарі
kazmetal l.com